Сучасна польська повість
- Автор: Филипович Корнель, Махеєк Владислав
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Олена Медущенко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Сучасна польська повість». Краткое содержание книги:
У «Змовниках» В. Махеєка постають картини життя в Польщі за часів диктатури Пілсудського: сваволя поліції, убоге животіння містечкової бідноти, діяльність підпільників-комуністів і на тлі всього цього — перше трудне і болюче кохання селянського хлопця до дочки багатого адвоката.
Повість Р. Клися «Какаду» присвячена боротьбі проти гітлерівських окупантів: йдеться про бійця руху Опору, що віз зброю партизанам, про його небезпечні пригоди…
Б. Когут у повісті «Кому дозволено жити» розповідає про боротьбу за соціалістичну Польщу в перші повоєнні роки.
Корнель Філіпович своїм твором «Чоловік — це дитина» розвінчує сучасного міщанина з його споживацькою філософією і утверджує ідеал сильної, цілеспрямованої, морально здорової людини, активного громадянина нової Польщі.
— Du Schweine Pole! — крикнув він з ненавистю й стусонув мене ногою в зад. — Aufstehen! Aber schnell![33]
Я насилу підвівся, з розбитого носа текла кров і капала на вилоги пальта, відразу скипаючись чорними згустками; я зчудовано подивився на свої руки, теж вимазані кров’ю, потім перевів погляд на німців, які жваво про щось розмовляли.
— Може, вам чимось допомогти? — спитав гестапівець у майора.
— Спасибі, я сам з ним упораюсь.
— Ми його затримаємо.
— Ні, — рішуче заперечив майор. — Спершу він однесе мої речі в готель. А потім я подзвоню в поліцію…
— Готель тут недалеко.
— Я знаю, — сказав майор. — Колись уже там зупинявся.
— Гадаю, ви справитеся з цією тварюкою…
— Безперечно!
Гестапівець шанобливо вклонився майорові.
— Бери валізи! — крикнув той. — Марш!
Ми безперешкодно пройшли всі кордони й нарешті опинилися в тунелі. Я йшов попереду, заточуючись, мов п’яний, під вагою двох добре напакованих валіз, а майор простував за мною трошки правіше, ні на секунду не випускаючи з рук пістолета; по дорозі ми проминули кілька жандармських патрулів, я ловив на собі їхні здивовані погляди, бачив іронічні усмішки, моя закривавлена фізіономія, певно, справляла на них комічне враження; майор вітав патрулі коротким гортанним «хайль!», а жандарми виструнчувались перед ним, чітко цокаючи підкованими каблуками.
«Коли він виведе мене з вокзалу, я вб’ю його, — подумав я, помалу отямлюючись. — Навіть якщо доведеться накласти головою».
Я вже опам’ятався від майорових ударів і знов міг обміркувати все тверезо й спокійно, в мене ще лишалося трохи часу; майор, очевидно, прямував до готелю на Піярській вулиці, одного з найближчих од вокзалу. «Поки дійдемо на місце, я знайду який-небудь спосіб виплутатись».
Ми добралися до кінця тунелю, тепер треба було зійти сходами нагору, при виході з обох боків я знов побачив поліцейські патрулі. «Оточили весь район вокзалу».
На середині сходів, десь на висоті першого поверху, я спинився, поставив валізи і з полегкістю випростав наболілу спину, дихав важко, широко розкритим ротом, бо в носі запеклася кров; згори на мене дивились жандарми, я відчував на собі їхні пильні, підозріливі погляди. «Не зараз. Спочатку треба вийти звідси».
— Швидше! — крикнув майор люто. — Швидше, коли не хочеш, щоб я потрощив тобі кістки…
«Не встигнеш. Я рішу тебе, як тільки вийдемо звідси. Твоя самовпевненість тебе погубить».
Я підняв валізи й рушив угору сходами, майор — слідом за мною; коли ми проминули останніх вартових і вийшли на привокзальну площу, мені впала в око довга валка критих вантажних машин та ще один кордон поліцаїв, а за ним — нерухома юрба людей, що напружено чекали своїх близьких, які зостались на пероні; я почув гомін збуджених голосів, а якась жінка, побачивши моє скривавлене обличчя, стиха забідкалася:
— Ой боже ж мій! Ой боже ж мій, боже! Ой боже мій милосердний!..
— О господи! Ну й розмалювали його!..
— Цить, дурню! Краще помовч…
— Гади прокляті! Нема на них погибелі!
Люди розступалися перед нами, я бачив навколо злякані обличчя, погляди, сповнені зненависті і співчуття. «Мабуть, вигляд у мене непривабливий. Все лице й пальто у крові».
Ми ступили на тротуар і пішли самим його краєм, попід стіною дерев’яного барака. «Він такий самовпевнений, що навіть не відібрав у мене зброї. Це його й погубить. Руки в мене зайняті, але я все одно його вб’ю».
Я оглянувся на майора, він, як і раніше, йшов за мною з правого боку. «Кину йому під ноги валізу. Він упаде. І тоді я його пристукну».
Ми пройшли повз барак і, обминувши вантажну машину з погашеними фарами, що стояла біля тротуару, звернули на вулицю, яка вела до Піярської; та чим більше ми віддалялись від вокзалу, тим дужче охоплювало мене збудження й нетерпіння, хотілося швидше кінчити все це, але треба було триматись так, щоб він не здогадався про мої наміри; я трохи наддав ходи, розуміючи, що мені буде легше здійснити свій задум, коли майор з розгону наскочить на валізу. «Не зараз. Ще кілька метрів».
Я почув позад себе сміх і з подивом оглянувся.
— Не пощастило тобі, а? — спитав майор з іронічним вогником в очах. — Ось і кінець пригоди. Я ж казав, що це може погано скінчитись.
— Нічого не вдієш! Попався. Але й тобі, гаде, буде каюк…
— О, не так скоро!
— Все одно здохнеш…
— Ти раніш.
— Це ми ще побачимо.
— Ти не доживеш і до ранку!
— Падло!
— Тебе порішать.
— Але не цієї ночі.
33
Польська свиня! Вставай! Та швидше! (Нім.)