Сучасна польська повість
- Автор: Филипович Корнель, Махеєк Владислав
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Олена Медущенко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Сучасна польська повість». Краткое содержание книги:
У «Змовниках» В. Махеєка постають картини життя в Польщі за часів диктатури Пілсудського: сваволя поліції, убоге животіння містечкової бідноти, діяльність підпільників-комуністів і на тлі всього цього — перше трудне і болюче кохання селянського хлопця до дочки багатого адвоката.
Повість Р. Клися «Какаду» присвячена боротьбі проти гітлерівських окупантів: йдеться про бійця руху Опору, що віз зброю партизанам, про його небезпечні пригоди…
Б. Когут у повісті «Кому дозволено жити» розповідає про боротьбу за соціалістичну Польщу в перші повоєнні роки.
Корнель Філіпович своїм твором «Чоловік — це дитина» розвінчує сучасного міщанина з його споживацькою філософією і утверджує ідеал сильної, цілеспрямованої, морально здорової людини, активного громадянина нової Польщі.
— Пристукнуть тебе, — засміявся майор. — Я знаю, на що здатні гестапівці.
— Плювати я на них хотів. Можеш їм це сказати.
— Сам скажеш!
— Я їм ще не те скажу, тварюко!
— Ти твердий горішок, еге ж? Але чи зможеш витримати все до кінця? Вони і з такого, як ти, зуміють зробити лемішку.
— Ну, годі. Про мене не турбуйся. Я пройшов добру школу.
— Гляди, не здумай тікати, — остеріг майор і знов засміявся. — За кожним поворотом тебе чекає смерть.
— Ми стоїмо в одній черзі. Тільки невідомо, чия прийде раніш.
— А жаль було б умерти такої ночі, правда?
— Я був до цього готовий. Умерти можна й різдвяної ночі. Але й ти, падлюко, кінець кінцем здохнеш!
Ми наближались до рогу Піярської.
«Зараз. Зараз я кину йому під ноги валізу».
— Стій! — крикнув майор.
Я тихо вилаявся, але, щоб не викликати в нього підозри, слухняно спинився; обернувшись, подивився на безлюдну, заметену снігом вулицю і помітив вантажну машину — ту саму, повз яку ми пройшли на розі Вокзальної площі, — вона повільно й тихо, з погашеними фарами, сунула слідом за нами; я глянув на будинки по той бік вулиці, величезні, похмурі, зі старанно затемненими вікнами, у квартирах цих будинків, напевно, саме зараз люди сідали за святкові столи. «Щоб їх усіх чорти взяли!»
Я повернувся до майора і нетерпляче спитав:
— Чого ми ждемо?
— А куди ти поспішаєш, хлопче?
— Кінчаймо, нарешті, цю гру, — сказав я. — До готелю вже недалеко…
Машина все наближалась, я вгледів двох чоловіків, що стояли на приступках обабіч кабіни, тримаючись за дверцята, і чекав, поки вони проїдуть, їхня поява ламала мої плани. «їдуть так, наче в кузові немає місця».
— Так, — озвався майор серйозним тоном. — Пора кінчати цю гру. Ви вільні. Можете йти додому.
Я відвів погляд від машини і, вражений, уп’яв очі в майора.
— Я був змушений вас ударити, — спокійно пояснив він. — На жаль, не було іншого виходу. Гадаю, ви на мене за це не сердитесь. Адже я діяв у ваших інтересах.
Ви ж не станете заперечувати, що становище було досить складне. Та мені вдалося переконати того агента гестапо, що ви — злодій, а валіза, з якою ви мали стільки клопоту, належить мені. Звичайно, він мені зразу повірив. Тим більше, що я лупцював вас не жаліючи…
Я тільки мовчки кивнув, бо ще не довіряв йому.
— Стонадцять чортів! — лайнувсь я. — І довго ви ще будете так бавитись?
— Ідіть додому, тихо сказав майор. — Я ж сказав, що допоможу вам.
— Так, але то було в поїзді.
— Ви вільні.
Я нахилився й підняв свою валізу.
— Ви врятували мені життя.
Майор мовчав.
— Шкода тільки, що ви так говорили зі мною, коли ми вийшли з вокзалу.
— Я говорив не серйозно.
— Ви гралися з вогнем.
— Але я не мав наміру надто затягати цю гру.
— На щастя…
Тихо скрипнувши гальмами, машина несподівано зупинилась не більш, як за десять метрів од нас; занепокоєний, я оглянувся й побачив, що в наш бік біжать двоє людей, я відразу впізнав їх — то були Сірий і Лис.
— Хлопці, не стріляйте! — гукнув я здушеним голосом. — Не стріляйте, ради бога!..
Та було вже пізно, ляснули два коротких, сухих, як удари бича, постріли, і майор, навіть не зойкнувши, впав на землю; його пістолет глухо стукнув об брук, а кашкет, злетівши з голови, покотився по обмерзлім тротуарі й застряг у купі снігу.
— Швидше, Похмурий! — гукнув мені Сірий. — Давай валізу!
Я стояв нерухомо, розгублений, приголомшений, і вдивлявся в обличчя майора, шукаючи в ньому хоч якихось ознак життя.
— Похмурий! — гримнув Лис. — Не гайся!
Я підняв майорів пістолет і лише після цього взяв валізу, разом із Сірим ми затягли її в кузов, самі залізли під тент, і машина рвонула з місця.
— Чиста робота, правда ж? — мовив Лис тремтячим від хвилювання голосом.
— Так.
— Ти не сподівався, що ми на тебе чекатимем?
— Ні, — відповів я. — Ні.
— Що з тобою, хлопче? — спитав Сірий. — Ще не очухався?
— Еге. Весь час думаю про це.
— Ми наспіли саме в час, правда?
— Так.
— Ти, мабуть, думав, що зовсім засипався?
— Вгадав, друже.
— Цього разу було зовсім кепсько.
— Скажи, Похмурий, як тобі пощастило вимкнутися з перону?
— Дай мені спокій.
— Що це на тебе найшло, хлопче? — спитав Сірий. — Якийсь ти прибитий, наче щойно брата поховав.
— Я думав, цього разу вже не вискочу.
— А здорово ми впорали цього німчуряку.
— Еге ж.
— Куди він тебе вів?
— До готелю.
— Чого?