Темнолесникове прокляття

Маріс повернулася до Чіпуса.

— Батько надто кволий, аби продовжувати розповідь, — запротестувала вона. — Він потребує відпочинку.

Та Лініус замкнув їй рота порухом руки.

— Не хвилюйся, Маріс, — хоробро всміхнувся він. — Я хочу довести оповідь до кінця. Розказати вам обом про свої колишні мрії-сподівання. — Він знову зітхнув. — Ах, що то були за мрії! Я мав надію, ставши Найвищим Академіком, згуртувати порізнені ворожнечею кліки для змагань в ім’я загального добра. Ба більше, — провадив він, обертаючись до Чіпуса, — я поставив собі за мету знов повернути вчених-землезнавців до Санктафракса. Розбратові між небознавцями та землезнавцями малося покласти край. Велика бібліотека повинна була відкритися знов. Дати пропасти таким багатющим знанням про Світокрай?! Ні за що в світі!!!

— Та хоч як я розпинався перед академією у своїй Інаугураційній промові, тамті йолопи мене навіть не слухали. Певніше, — поправився Лініус, — слухали тільки те, що жадали почути їхні вуха. Навіть коли я перенісся до Палацу тіней, аби підкреслити свою неналежність до будь-якої із санктафракських шкіл і вдихнути друге життя у звичаї, що їх сто років тому започаткували старожитні вчені — навіть тоді мої заміри нікого не обходили.

— На ділі все виглядало так: щоразу, як я намагався внести у Санктафракс гармонію, це ще дужче загострювало суперечності. Мої рожеві сподівання швидко змінювалися розпачем. — Професор замовк і похитав головою. — Та попри це все, — додав він із прояснілим обличчям, — я ані трохи не шкодував, що перебрався до Палацу тіней. Та й чого б мені шкодувати! Хіба я зустрів би коли-небудь його хранителя, нині свого вірного служника — Щипа? А якби я не зустрів його…