Ставка більша за життя. Частина 2
- Автор: Збых Анджей
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- Переводчик: Микола Дуркевич
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Ставка більша за життя. Частина 2». Краткое содержание книги:
Одне завдання відповідальніше за друге, але Мочульський, що діє під прибраним ім’ям Ганса Клосса, знаходить у собі силу волі не схибити у ворожому оточенні, вийти переможцем у поєдинках із абвером та гестапо.
Книжка складається з шести новел, в основу яких лягли воєнні події 1943–1944 років. Вони є продовженням однойменного роману польського автора, що виходив у видавництві 1970 року.
У першому темному під’їзді Клосс викинув біжутерію і тільки потім, зайшовши до якоїсь кав’ярні, прочитав листа, зміст якого був йому відомий. Фон Ворманн не збрехав. У листі він скрупульозно описав свою розмову з Клоссом. Наприкінці він пояснював, чому відразу не доповів про своє відкриття. З його пояснень виходило, що фон Ворманн прагне проникнути до ворожого підпілля, розкрити всі його зв’язки і тільки тоді доповісти про все.
“Ще б пак”, — подумав Клосс. Пояснення фон Ворманна остаточно переконали Клосса в тому, що вразливу душу аристократичного лейтенанта цікавить лише груба нажива.
Клосс спалив лист і конверт, простеживши, щоб не лишився бодай клаптик паперу, який можна було б відновити. Потім зупинив якогось мотоцикліста і, дізнавшись, що той їде в Сен-Жіль, сів у коляску.
Отже, перший пункт виконано. Завтра гру буде продовжено.
Фон Ворманна Клосс застав зненацька; той не сподівався таких ранніх відвідин.
— А, це ти, — він накинув на себе халат. — Заходь, гостем будеш. — Він провів Клосса до великої, заставленої іконами кімнати. Вона була темна і незатишна, меблі майже розсипалися. Фон Ворманн посадив гостя на канапу з подертою оббивкою. Крізь дірки де-не-де вилазила морська трава. — Що тебе до мене привело? — фон Ворманн вклав у око монокль.
“Позує чи справді погано бачить”, — подумав Клосс, мовчки простягаючи Ворманнові сірий товстий конверт.
— Що, вже? — здивувався фон Ворманн. Він висипав на стіл гроші, його довгі пальці забігали, вміло рахуючи купюри. Полічивши, він спересердя вдарив об стіл останнім банкнотом.
— Ти що собі думаєш, Клосс? Тут тільки три тисячі, а я сказав — десять!
— Більше мені поки ще не вдалося дістати.
— У тебе є ще чотири дні. Мені треба всі або… — він підсунув до Клосса пачку доларових банкнотів. — Забери це.
Клосс ледве приховав задоволення. Саме цього він і чекав. І не помилився. Гордість взяла гору над хтивістю. Фон Ворманни не торгуються. Якби Ворманн узяв гроші, довелося б його вбити — не було іншого виходу. А так — можна вести гру далі. Але Ворманн не знає, що в цій грі він буде мишею, а Клосс — котом.
— Як хочеш, — байдуже сказав Клосс. Не скидаючи рукавичок, він вкладав банкноти назад у конверт.
— Пам’ятай, — попередив фон Ворманн, — термін короткий і остаточний. — Відтак додав своїм звичайним ґречним тоном: — Вип’єш?
— З приємністю, — відповів Клосс. Він вичекав мить, коли Ерік відвернувся, щоб дістати з шафи пляшку, і сховав конверт, набитий доларами, якнайглибше під оббивку канапи.
Полковник Елерт схилився над розгорнутою на письмовому столі великою штабною картою південного узбережжя Англії й Уельсу.
“Все складається прекрасно, — подумав Клосс. — Це подіє на його фантазію”.
— Заходьте, заходьте, Клоссе. Я саме збирався вас викликати. Я вже визначив термін перекидання агентів. Разом з Ворманном ви підготуєте наказ.
— Боюся, пане полковник, що термін доведеться перенести. — А на запитливий погляд Елерта додав: — Я мушу сповістити вам щось важливе.
Вдивляючися в обличчя свого офіцера, Елерт запалив сигару.
— Я чув, Клосс, що ви частий гість у пансіонаті “Ле Труа” і маєте успіх у дам.
— Саме з цим я і прийшов до вас.
— Невже ви вирішили вибрати мене повіреним у своїх сердечних справах? — У голосі Елерта прозвучала неприхована іронія.
Клосс мовчки дістав бумажник, вийняв з нього мікро-плівку, загорнуту в целофан, і простяг Елертові.
— Що це?
— Частка карти, що лежить перед вами, з нанесеними пунктами перекидання наших груп в Англію.
— Звідкіля це у вас? — тихо запитав Елерт. Обличчя його налилося кров’ю.
— Плоди моїх сердечних перемог, — спокійно відповів Клосс. — Я знайшов це в пудрениці Жанни Моле, власниці пансіонату “Ле Труа”.
— То, виходить… — Елерт важко опустився в крісло.
— Я, певна річ, відірвав тільки краєчок.
— Знаю, — промовив Елерт, — тобто здогадуюсь. Ви великий фахівець, обер-лейтенанте. Ех, якби ви прибули сюди раніше… Ми давно стежимо за цією дамою. — Він зозла скинув карту зі столу. — Тепер вона вже не потрібна. — А ви знаєте, хто мав доступ до цієї карти? Я, ви і Ворманн. Це означає, що один з нас трьох… Що ви можете запропонувати, обер-лейтенанте?