Ставка більша за життя. Частина 2
- Автор: Збых Анджей
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- Переводчик: Микола Дуркевич
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Ставка більша за життя. Частина 2». Краткое содержание книги:
Одне завдання відповідальніше за друге, але Мочульський, що діє під прибраним ім’ям Ганса Клосса, знаходить у собі силу волі не схибити у ворожому оточенні, вийти переможцем у поєдинках із абвером та гестапо.
Книжка складається з шести новел, в основу яких лягли воєнні події 1943–1944 років. Вони є продовженням однойменного роману польського автора, що виходив у видавництві 1970 року.
На сьогоднішню зустріч з Клоссом Юзеф не взяв Мундека, вісімнадцятилітнього битого жака з Людної вулиці, який завше супроводжував його, крокуючи метрів за тридцять, і ладний був щомиті захистити, вихопивши схований у кишені штанів парабелум. Річ у тому, що до обіду не прийшов Адам, хоч вони достеменно і не домовились про зустріч. Боячись, що той, прийшовши після обіду, не застане його вдома, — а це ускладнить передачу одержаної від Клосса інформації,— Юзеф залишив Мундека, щоб він затримав Адама. Тому перед тим, як зайти в квартиру, Юзеф мимоволі глянув у вікно на фіранку — якби сталася небезпека, Мундек попередив би про неї.
У маленькій кухні, куди Юзеф зайшов просто з коридора, Мундека не було. Він всунув у двері свою розпатлану голову, тільки тоді, коли Подлясінський, знайшовши в купі потрібний недокурок, витяг з кухонної шафи стару німецьку рацію й заходився передавати одержану інформацію про рух підводного човна, а також ряд цифр, серед яких переважали одиниці, трійки й сімки.
— Адам не приходив? — запитав Юзеф.
— Приходив, — відповів Мундек. — Через півгодини він буде у графа Житогнєвського.
— Гаразд. Спи собі.
Він вирядив хлопця в кімнату, бо хоч і знав його добре й щодня довіряв йому своє життя, все ж не хотів, аби хлопчина помітив, що книжка, яку Подлясінський розгорнув на столі обіч списаної дрібним почерком цидулки Клосса, найденої в недокурку, зветься “Прокурор Аліція Горн”. Цей популярний напередодні війни роман був цього місяця ключем шифру всього варшавського підпілля. Що менше хлопець знатиме, то краще. Він уже й так знає надто багато, хоча б те, що Подлясінський і Житогнєвський — це одна й та сама особа. Цього від нього не вдалося приховати.
Ще більш знає Адам. Той знає всі його чотири прізвища, але Адамові Юзеф довіряє, як самому собі. Два роки вони сиділи разом в одній тюремній камері в Равічі. Два роки сам на сам з людиною і вдень, і вночі — цього досить, щоб їй довіряти.
Його прізвища знає ще Клосс, але це зовсім інша історія. Не Юзеф вирішував, чи може довіряти Клоссові, за нього поручився Центр. Вісім місяців тому Юзеф дістав термінову шифрограму Центру, в якій повідомлялося, що віднині він разом зі своїми людьми надходить у розпорядження офіцера розвідки під криптонімом Я23.
А через кілька днів, коли, перевтілившись у Францішека Булу, Подлясінський, розважаючись, годував лебедів в Уяздовському парку, до нього підсів юнак у мундирі німецького офіцера і зовсім несподівано для Юзефа чистою польською мовою назвав пароль. Відтоді вони тримають між собою безперервний зв’язок, зустрічаючись щодня віч-на-віч, або телефонуючи, або ж Юзеф знаходить від Клосса записку в тайнику чи, так як сьогодні, в недокурку.
Тільки-но Юзеф скінчив передачу, як почувся приглушений дзвоник. Не будячи Мундека, він відчинив двері глибокої шафи, зайшов усередину, відсунув її задню стінку і опинився в такій самій, хоч, звичайно, більш елегантній і стильній шафі у спочивальні Фелікса Житогнєвського. На ходу накинув на себе барвистий шовковий халат, і цей новий одяг немовби внутрішньо змінив його. Згорблений пенсіонер залишився десь там за стіною, а тут до дверей ішов старий джентльмен, людина, яка завше мала гроші, має їх зараз і сподівається, що матиме і надалі.
Крізь вічко побачив стрічку магістратської шапки Адама, потім його очі. Глянув глибше — вічко було таке, що в нього можна було побачити на півповерха вище і нижче. Все гаразд, Адам сам.
— Рахунок за газ, пане граф, — хитрувато всміхнувся Адам, заходячи до кімнати. Він ніколи не забував говорити цієї фрази, хоч вона й стосувалася того, хто міг стояти за дверима в одній із сусідніх квартир. Адам освітив електричним ліхтариком газометр, акуратно записав на квитанції цифру спаленого газу, взяв гроші, відокремивши від них записку і поклавши її за стрічку шапки.
— Як справи, Адаме?
— Усе гаразд, шеф. Коли ти виконаєш свою обіцянку і пошлеш мене до лісу? У мене порозпухають вени від цього ходіння по сходах.
— Ти мені потрібний. Не забув, де ми зустрічаємося через тиждень?
— Ні. В експедиційному підприємстві.
Вони міцно потиснули один одному руки. Відвідини інкасатора з газового заводу тривали не довше, ніж треба. Обидва були досвідченими конспіраторами і знали, що навіть така дрібниця, як тривалий візит інкасатора, може принести нещастя.
“Власне кажучи, — подумав Подлясінський, — ніколи навіть побалакати з хлопцем. Отаке життя”. — І на якусь мить йому стало жаль темної камери № 311 у кримінальній в’язниці в Равічі.