Ставка більша за життя. Частина 2

ього дня Клосс мав владнати кілька справ у штабі гарнізону і тому, скориставшись з нагоди, вийшов з резиденції абверу раніше. Його шеф, буркотливий фон Оссетцький, тонкий, як тріска, що хворів на жовчний міхур і завжди ходив з кислим обличчям, поїхав до Львова на нараду начальників відділень абверу “Ост”, тож Клоссові ні в кого було відпрошуватись.

Заперечливо махнувши рукою, він дав зрозуміти кільком рикшам, що не скористається з їхніх послуг, і скоріше за звичкою, ніж з потреби, придивився до кожного, аби впевнитись, чи немає часом поміж них знайомого обличчя — це означало б, що за ним стежать. Подумки відзначивши, що жодного з цих хлопців у гарусних шапках він ніколи не бачив, Клосс спокійно попрямував на Кошикову. Спинився перед вітриною із взуттям, щоб глянути, хто йде позаду, але також нічого підозрілого не помітив. У вітрині стояла пара високих чобіт, які називали “офіцерками” — найулюбленіша взуванка юнацтва тих років. Своєю стрункістю чоботи приваблювали навіть німецьких офіцерів. Багато з них красувалося в “офіцерках”, пошитих варшавськими шевцями. Клосс згадав, що навіть новоспечений заступник начальника особливої служби у Варшаві гауптштурмфюрер Нойманн прикрасив свої криві ноги польськими чобітьми, — і усміхнувся, уявивши собі цю картину. Проте Клоссові самому ніколи не спадало на думку замінити своїх зачовганих, складених гармошкою чобіт офіцера вермахту. Він не любив форми, яку мусив носити, і думка прикрасити цей ненависний убір викликала в нього огиду.

Клосс пройшов навскоси Мокотовську. У цій частині Кошикової рух невеликий — поодинокі перехожі в цивільному трималися поближче до будинків, ладні щомиті сховатися в під’їзді. Німців у формі, хоч це й був центр зайнятого ними району Варшави, теж було небагато. У цей час вони старанно висиджували за письмовими столами на численних “амтах”,[12] заповнюючи з німецькою педантичністю рубрики анкет, звітів і діаграм, котрих усе ще бракувало ненаситному Берлінові.

На Алеях Уяздовських дерева вже зазеленіли. Клосс з приємністю вдихнув свіже повітря. Його чимось вразила безлюдна в цю пору вулиця. Якусь мить він не міг збагнути причини свого здивування. І тільки тоді, коли, загуркотівши шістьма циліндрами, повз промчав чорний “мерседес” з прапорцем-свастикою, Клосс зрозумів, у чім річ. Просто якийсь час він не зустрів жодного німця у мундирі Feldgrau, не побачив жодного прапора, не почув гупання кованих жандармських чобіт. Алеї були такі, як і колись: тихі, гарні, спокійні. Лише цей “мерседес”, що саме заскреготів гальмами, звертаючи на Алеї Шуха, нагадав, у чиїх руках Варшава. Клосс повернувся в той бік: там поволі підіймався чорно-червоно-білий шлагбаум, а троє есесівців у касках, що спадали на очі, перевіряли документи.

“Вживають застережних заходів після останньої вдалої операції”,— подумав Клосс, і це втішило його, бо тільки він, Клосс, знає напевно, що ніякі застережні заходи не допоможуть, що вироки, винесені польським підпіллям, виконуватимуться й далі.

Він перейшов на другий бік вулиці і ще здалеку помітив на лаві старого, погано вбраного чоловіка з недокурком, що прилип до губи. Подлясінський був завше пунктуальний. Тому, хто б стежив у цю мить за Клоссом, ніколи б не спало на думку, що цей бідний старий поляк, типовий чиновник-пенсіонер, і цей причепурений, енергійний офіцер з обличчям, котре в божевільних книжках теоретиків расизму могло б правити за найяскравіший приклад чистої нордичної раси, можуть мати між собою щось спільне.

Старий, напевно, помітив, що німецький офіцер запалив цигарку, бо підвівся з лавки і пішов за ним на відстані, якої вимагали повага і страх. Він, мабуть, сподівався, що молодий офіцер не докурить своєї цигарки і недбало викине кудись недокурок, розтерши його чоботом. Чи котрийсь із найбільш стріляних сищиків міг припустити, що в недокурку, якого саме підняв старий чоловік і вкинув до бляшаної коробочки від тютюну з намальованим на кришці портретом моряка, є кілька повідомлень, за які й офіцера, і старого звинуватили б у військовій зраді?