Ставка більша за життя. Частина 2
- Автор: Збых Анджей
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- Переводчик: Микола Дуркевич
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Ставка більша за життя. Частина 2». Краткое содержание книги:
Одне завдання відповідальніше за друге, але Мочульський, що діє під прибраним ім’ям Ганса Клосса, знаходить у собі силу волі не схибити у ворожому оточенні, вийти переможцем у поєдинках із абвером та гестапо.
Книжка складається з шести новел, в основу яких лягли воєнні події 1943–1944 років. Вони є продовженням однойменного роману польського автора, що виходив у видавництві 1970 року.
— Десять днів — це максимальний термін, Гансе.
Якщо не зважати на цю фразу, то стосунки між лейтенантом фон Ворманном і обер-лейтенантом Клоссом були нормальні. Про загрозу, що випливала з цієї фрази, безнастанно нагадувала Клоссові маленька скляна ампулка, з якою він тепер не розлучався ні на мить. Впевненість у тому, що варто міцно натиснути язиком, аби відірвати її від ясен, була для Клосса надзвичайно важливою. Саме ця ампулка, хоч це й звучить парадоксально, надавала йому байдужості, дозволяла спокійно обмірковувати можливі ходи противника. Вечорами він, звичайно, бував у пансіонаті “Ле Труа”. Це не викликало жодних підозр, бо салон Жанни Моле щоденно відвідувало чимало офіцерів, а те, що йому довелося ще двічі тут заночувати, викликало в решти тільки заздрощі.
На п’ятий день, як було домовлено, він вийшов з резиденції абверу і зайшов до найближчого бистр. Генрі, якого Клосс не бачив від тої пам’ятної ночі, сидів у кутку над чаркою аперитиву, вдаючи, що уважно читає продажну паризьку газетку.
— Те, що ти просив, уже в Жанни, — промовив він, не дивлячись на Клосса.
— А що з Гавром? — запитав Клосс.
— Зараз я звідсіля вийду, — відповів Генрі. — В серветці на столику лишиться ключ від квартири фройляйн Беніти фон Ворманн, а також її адреса. Щодня від дев’ятої до одинадцятої вона виступає в німецькому казино.
Не промовивши більше й слова, не глянувши навіть на німецького офіцера, Генрі підвівся з-за столика і підійшов до шинквасу, де господарювала красуня, якій уже перевалило за сорок. Тієї миті, коли він розраховувався, заступивши собою господиню, Клосс узяв загорнутий у серветку ключ.
Скінчилася бездіяльність, перегортання паперів в абвері, де єдиним заняттям були щоденні рапорти Елертові. Можна взятися до першого пункту плану, який у розмові з Жанною і Генрі Клосс назвав божевільним.
Старенький розхитаний автобус привіз його в Гавр близько дев’ятої. Клосс спершу зайшов до казино, щоб побачити володарку квартири, в якій він збирався понишпорити. Беніта фон Ворманн була високою й дебелою рудоволосою дівчиною з слабеньким голосом. Клосс послухав сентиментальну пісеньку про німецького солдата, що привіз своїй дівчині помаду з Франції, хутро з Росії і шовк із Греції. Зворушені офіцери довго плескали співачці, викликаючи її на біс, ніби цими оплесками й окриками хотіли заглушити в собі думку, що пісні бракує останнього куплета. Там мало співатися, як дівчина одержує похоронну, що її відважний коханий загинув за фатерлянд і фюрера.
Беніта фон Ворманн мешкала у великому модерному будинкові, неподалік від парку. Там, очевидно, жили самі німці, бо в під’їзді, замість консьєржки, куняв повнолиций солдат. Клосс пройшов повз нього і пішки піднявся на четвертий поверх. Квартира була маленька, обставлена з чисто жіночим смаком. Не кваплячись, із вправністю, якої набув упродовж кількох років, Клосс перетрусив шафи і валізи, намагаючись не лишити ніяких слідів. Та хоч він і обнишпорив усі шухляди і шафи, заглянув навіть до комірчини і ванни, хоч старанно обмацав сукні й білизну рудоволосої сестри лейтенанта фон Ворманна — документ як у воду впав. Він зняв із стіни репродукцію Матісса, що свідчила про не дуже ортодоксальні смаки панни Ворманн, але й там нічого не було. У письмовому столі, де лежали якісь листи, тайника теж не виявилось.
“Перший пункт плану, — подумав Клосс, — не вдався. Коли й далі так піде, то кепська моя справа”.
Він уже збирався вийти, коли почув кроки за дверима, а потім скрегіт ключа в замку. Не може бути, щоб вона повернулася — годинник показував лише чверть на одинадцяту. Клосс встиг сховатися за портьєру, як відчинилися двері.
Офіцер в мундирі полковника зайшов, розглянувся, здивований світлом лампи, якої Клосс не встиг погасити.
Клосс упізнав його відразу — це був той самий полковник Тіде, який їхав із ним в одному купе під час пам’ятного бомбардування. Тіде почував себе тут, як дома. І, певно, не без підстав, бо мав свого ключа від квартири. Він вийшов у передпокій, роздягся і знову зайшов до кімнати. Клосс пригадав, як той розхвалював йому рудоволосих жінок.
“Принаймні зараз я розумію чому”, — подумки мовив Клосс.
Полковник підійшов до бару, дістав пляшку вермуту, налив чарку, глянув крізь неї на світло і підніс до губ. На це й чекав Клосс. Один удар ребром долоні, удар, якого навчив його японський інструктор у таборі під Єреваном, і цього разу не підвів. Тіде повалився на килим, обличчям у розлитий вермут. Уже нічого не вдієш. Візиту непроханого гостя тепер не можна приховати. Але треба переконати поліцію в тому, що це був звичайний грабіжник. Клосс оглянувся, думаючи, що б узяти з собою, і помітив на туалетному столику дерев’яну скриньку з коштовностями, яку кілька хвилин тому, нишпорячи по кімнаті, відклав убік. Він висипав з неї усе на стіл і раптом побачив на дні конверт. Білий, підписаний готичним шрифтом: “Після моєї смерті передати у власні руки полковнику Елерту”. І, звичайно, гербова печатка.