Найкращий сищик та падіння імперії

Проїхав я далі, хотів знайти хату місцевого лісника, щоб із ним побалакати. Тримався дороги, але їхав неподалік, лісом. Потім повернув на стежину, нею ще десь версту лісом плутав, коли виїхав до хатки. І тут подумав, що дивно якось. Оце б у такому місці серед лісу сам Бог велів собаку тримати. Але немає. І взагалі по селах місцевих жодного собаки не бачив і гавкоту не чув. Чого так? Коли дивлюся — і тут палі стирчать, а на них кілька хижих птахів, соколів, кібців.

— Ти хто? — спитали у мене за спиною. Озирнувся я, побачив чоловіка у формі лісника і з гвинтівкою. Не з рушницею, а з мосінкою, якою цілився у мене.

— Доброго дня, я — Варфоломій Мурзін, прикажчик, ліси тут дивлюся, хотів із вами побалакати, — усміхнувся я, а сам на гвинтівку дивлюся. Дивна та гвинтівка, казали, що спокійно тут, то навіщо за зброю ховатися.

— Прикажчик? Це ви у панни Литвинової живете? — спитав лісник. Я тільки здивувався, що місця глухі, доріг немає, а всі про все знають.

— Так точно, у пані Капітоліни маю честь проживати, — кивнув я. — А що це ви зі зброєю? Чи неспокійно у лісах?

— Та ні, чого, спокійно тут. — Лісник гвинтівку опустив, закинув за плече. — Просто нечасто до мне хто приїздить.

— Я питаю, бо мені пану доповідати. А пан хоче лісопильню тут поставити. Дороги в вас погані, але лісу багато. То вагається пан мій. Тут іще ті плітки. — Я подивився на лісника.

— Які ще плітки? — сполошився він.

— Та ото кажуть, що люди тут зникають, дівки, — сказав я і озирнувся, наче перелякано.

— Та брехня це! Хто там зникає? Де тут зникати?

— Люди кажуть.

— Та то побрехеньки того писаки! — обурився лісник.

— Якого писаки?

— Та той... — Лісник скривився, мабуть, не хотів зайвого казати.

— Писака, що за писака? — тиснув я.

— Та приїздив тут один, навигадував бозна-що, почав плітки пускати. Потім виявилося, що божевільний він.

— Як виявилося? — здивувався я.

— А так, що приїхав сюди іще раз, щось рознюхував, а потім посивів і тільки мугикав. Його в божевільню до Житомира відправили. Зовсім на голову хворий. То не треба його побрехенькам вірити! Спокійно у нас тут. Ото коли заворушення були, що мужики бунтували, маєтки панські палили, то в нас нічого подібного. Мир та спокій. А ви кажете, що неспокійно! І бунтівників тут немає, простий люд начальство поважає і кланяється. — Лісник закивав головою.

Ми ще побалакали, я спитав про палі з птахами.

— Та це щоб курей не крали, гироди, — пояснив лісник.

Я ще здивувався, бо хатина його стояла просто серед лісу, навіть як курка і вийде з двору, то тут її лисиця швидше потягне, аніж кібець, якому простір потрібен. Подякував я лісникові, пригостив тютюном і поїхав геть. Потім звернув зі стежини у ліс, сховався в ярку. Дивлюся, а лісник за мною верхи їде, гвинтівка за плечима, їхав, потім зупинився, побачив, що сліди мого коня, який повертався, перервалися. Тут і виїхав я, застібав штани, наче до вітру сходив. Лісник мене побачив, аж злякався трохи.

— А я оце в обхід поїхав, подивлюся, чи не рубають ліс, — сказав лісник.

— Тут дивитися треба, а то знесуть ліси, наче й не було, — кивнув я.

Ми проїхали трохи до дороги, потім лісник повернув в один бік, а я в інший. Повертався до Поліни. Проїздив село, роздивлявся цвинтар на пагорбі. І помітив, що на деяких могилах кущі калинові посаджені. Не поруч, а на самій могилі. Деякі ще маленькі, а деякі вже дебелі виросли. Нарахував кілька десятків таких могил. Ніколи про звичай саджати дерева на могилі не чув. Ну, тут багато дивного було.

Уже далеко по обіді приїхав до маєтку пані Поліни. Вона з дівчатами вела заняття. Сказала, що дала приставу похмелитися, після чого він поїхав.

— Про вас розпитував. Здалося, що не дуже він вам вірить, — усміхнулася князівна.

— Так мене швиденько розкусять. То вам би краще поїхати звідси. Тут може бути небезпечно, — попередив я.

— Та куди їхати, вечорітиме он уже скоро.

— Ну, тоді завтра зранку поїдете. Я вас аж до самого Житомира проведу, є там у мене справи, — сказав я. — Як почуваєтеся? — кивнув я на живіт.

— Та важкувато трохи, але намагаюся не перейматися, — відповіла вона. — На вечерю покличу.

— Дякую.

Я ще посидів у себе в кімнаті, ніяк не міг стулити до купи бачене. Щось воно тут відбувалося, а що саме — незрозуміло. Вирішив Поліну відвезти, а потім пробратися на той острів серед боліт, подивитися, що там. Подумав, що човен якийсь знадобиться невеличкий та жердина, щоб відштовхуватися. Острів лежав майже точно на півночі, то можна за Полярною зіркою орієнтуватися.