У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший

Одним словом, знову йшла, як до себе додому, царственна великоросійська кровожерна нелюдськість, у якій сваволя зливалася із небачено-щедрим і різноликим утриманством, обломовське ледарство – із всеруйнацією, викличні пиха й чванство – з присвоєнням через експропріації всього чужого, як споконвіку свого, відсутність моралі – із зневагою до інонародних людських норм, етики, звичаїв і обрядностей, злодійство і унтер-пришибеєвське пройдисвітство – з космополітичним нігілізмом поденщиків-окупантів, лжепатріотизм – із блюзнірським безбатьківством, звиродніння – з холуйством перед старшебратством, колгоспна стадність – із виродковістю, відсутність інстинктів – із обезкровленою безликістю або дволикістю, тощо, - які закликали “прогресувати” у каталізаторних армійських казармах, у так званих “вербовочних переселеннях”, у деградаційних одротених табірно-виховних кошарах по закутках безрозмірно-великої очаділо-шовіністичної держави-імперії.

Учені з позазалізостінного й одротеного світу віками даремно шукатимуть в Азіях і Європах окресленого значення й обумовлення типу російського самовладного шовініста, бо в чистому вигляді він не існує, є тільки ущербки ненародних монголо-ханської всевладно-похідної хитромудрості та аж масної римо-візантійської витонченої інквізиторсько-виснажувальної сискності всього, що не своє, що ще не скорене, не напівмертве у своєму єстві, “єресне” в будь-якому інакомислії при силоміць анексично  присвоєній заднім числом “за неимением своей гербовой” геральдично спадщинній  минувшині, псевдоохрещеній Руссю та її русинами-пришельцями – києво-могилянськими столикими сімеонами полоцькими та феофанами прокоповичами.

В Чигирині про всі оті загальноімперські деспотичні владозакріплення, зміцнення й удосконалення знало порівняно небагато людей. Про них начулися, побувавши на курсах політпросвіти, Варвара Семенівна, Леся Яремівна, Килина Якимівна та Марія Прокопівна.  Кузьма ж Сидорович сам робив висновки, цікавлячись подіями і читаючи газети між рядками. Життя суспільства заглиблювалося в брехні й облуди реакційних невігласів, в лозунгово-декларативні тумани пристосуванців, кон’юнктурні вимисли яких все більше панували над фактами.

В центрі й у ЦК засади буржуазно-демократичної революції переходили в чисту й справжню, так звану соціалістичну революцію, читай централістську соціал-шовіністичну, хоч і кричалося на всі голоси про ніби повне відмежування від неї. Унтер-офіцерська партократична вдова, вихльостуючи сама себе за вчорашні допуски свавіль, потроєно підсилювала їх, готуючись до генеральної чистки членів партії для просякнення їх свідомістю своєї нікчемності й тимчасовості на будь-якому щаблі владопосідання без підтримки “вождя народів”. Для зайнятості людей і отуманення їх свідомості вводилися всілякі збори і проробки рішення партії і в лікнепах. “Влада – Радам” повністю переносилася на імперські колеса.

Коли раніше ударники-суботники з прибирання вулиць і майданів проводилися добровільно перед деякими давніми та революційними святами: Новоріччям, “кривавою неділею”, днем жінки, днем скинення царя, днем Паризької Комуни, Першотравнем, днем пролетарської революції, Різдвом, тощо, то тепер вони поволі вводилися, як примус, - “на громадських засадах” і при “соціалістичних змаганнях”.

Левка, Явдокима і обох братів Янчуків, зайнятих, як і решта трудівників, думкою про хліб насущний та жадобою до проголошуваної можливості перебороти нужду, оті шахрайства владопосідачів ніби й не стосувалися. Не уявляли вони й життя та працю у ТСОЗах і артілях, за які почала вестися пропаганда.

Виклик повістками Райвику на дводенні роботи - суботник і недільник – в комуну з гужовим транспортом показав багатьом міщанам справжній стан справ у очолюваній Антосем Бондаренком колись чернечій обителі. Дівочий монастир за два роки комуни був сплюндрований до невпізнання: огорожі й паркани велетенського двору - розікрадені,  завалені й затоптані в багна, криті гонтом дахи будівель - подіравлені, реквізований у куркулів і звезений сюди реманент - порозкиданий і потрощений до жалюгідності, кілька пар коней і водовозний бовкун – доведені до шкапинястості; сміття, захаращеність, спустошеність, нужденність лякали, особливо у порівнянні з повсякчасними зразковими  чистотою й порядком, доглянутістю й добробутом при ігумені й черницях. Самого Антося вбогі до жебрачого вигляду комунари обзивали ігуменом.

Обурювало Карпа й Пилипа, Левка і Явдокима – перші возили з Бору та з Лугу свіжо спиляні колоди, другі обслуговували тартак – те, що вибір на зріз дерев ніким не контролювався, при повалах давилися й нівечилися сусідні дерева, колись посаджені й доглянуті черницями, а тартак, що належав заправтореному кудись із великою родиною Січовому, був розкритий, поржавілий, із стрипихатими пасами.