У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший
- Автор: Химко Андрій
- Серия: У пазурах вампіра #1
- Год: 2008
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-493-132-5
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший». Краткое содержание книги:
Над цим непересічним масштабним твором Андрій Іванович працював упродовж багатьох років, урятував його від всевидющого ока КДБ, закопавши в скляній банці на городі. Нині цей незаперечний документ про знущання комуністичної влади над українським народом приходить до читача.
- Костюмчики дитячі, бавовняні, неношені! - ніби батогом цьвохнув Петрика по серцю об’явою старший. - По п’ять карбованців кожний! – вдарило, як ляпас, знову школяра виголошення, вернувши на пам’ять брата Тодося і обур на матір, що забороняла їм із Грицем, а найпаче йому, хоч би раз поносити дарунок.
- То питаю: на костюмчики охотців немає? - примовк старший. – Пиши, Несторе, їх також робкопові, а ти, Гордію, клади їх до шинелі, - розпорядився він.
Розпродаж і купівля тяглися з обіду і до пізнього вечора. Гриць і Степанко та дівчата чипіли у вікнах, наглядаючи те “диво”, і лиш Петрик із школярською торбою через плече, стоячи на лавиці під хатою, спостерігав зблизька. Викрикування і вигукування були йому і болячі, й цікаві водночас.
Тим часом із двору повели залигану корову з телям, слідом викотилися розписані дрожки, впряжені Змієм і Вихором, що їх купив, розпанахавши Петрикові душу, радгосп. За дрожками знайомий хлопцеві дядько потягнув вчора ще непідступного й грізного, а нині на диво сумирного їх пса Лапка, що скавулів, волочачись на ланцюзі і з усіх ніг упираючись у спротиві. Серце Петрика розривалося і заходилося від жалю за ним, бо згадав, що ще недавно спав із ним у буді, як колись із Рябком, боячись батькових побоїв.
Насамкінець, по об’яві землі, Ліска і всіх будівель та млина, що передавалися радгоспові, і хати із садом та садибою, криницею та подвір’ям, які переходили із усіма меблями й годинником Райвикові, решта разом зі швейною машиною “Зінгер”, різним реманентом, струментом та начинням, верстатами, січкарнею, мішками ложок і люльок, вичинених шкір, посудом, підсвинком, бджолиними пнями, клунками збіжжя, круп і борошна була повантажена на радгоспні мажари, впряжені двома парами волів і бовкуном та чалим конем, те все викотилося із незвично навстіж розкритого подвір’я, як бачене у сні, і зникло на вулиці, ніби його й не було. В осінньому повітрі ще висів рейвах отого продажу з молотка, що навічно засів у свідомість і душу осирочених господарів. В моторошному отишші по всьому лишився наколений на цв’яха папірець з наказом: “Родині Янчуків вибратися з обійстя негайно геть, бо в переобладнаній від завтра хаті буде навчатися дітвора, як у початковій школі. З огляду на те, що саботажник був червонокозаком, його родина комісією не висилається за межі республіки.”
У Петрика в голові ще звучали слова старшого: “Беріть стола із убрусом, товариші, і кладіть на фіру зверху. Ми завдання своє виконали.” Він ще довгенько, сидячи на тій же лавці коло хати, під шум листя в саду чув отой торг: “Чи мають члени комісії якісь зауваги? Немає? Отже, за невиконання плану поставок державі, частково оплаченого отут торгом, решта боргу буде передана судові для урахування його при вирокові опортуністові і саботажникові Карпові Янчукові”. Хлопець запам’ятав, як об’явив старший, що підписане те рішення було замісником голови Горішнім, виконавцями Перцевим і Голиком та уповноваженими Ленським і Манцевим. Прізвища ті лишилися надовго і його пам’яті.
Ганна, не прийшовши до себе, не вірячи, що оте все не сон, у скулінні була сама не своя. Неймовірна раптова голість обійстя й хати, залишеність її з дітьми всіма і всим, а ще лункі звуки від розмов дітей у голих хатах німили серце, що, здавалося ось-ось зупиниться в розпачі. Вона стояла при одвіркові довго, не маючи сил порушитися, адже лишилася по всьому з оравою і – з нічим!..
- Закрий, Домашко, брами й хвіртку, а ти, Ярисю, сходи до дядини Оксани і скажи їй переносити від нас за ніч дрова собі, - глибоко зітхнувши, наказала вона. – Не сиди і ти, Петрику, а пошукай смолистих скіпок та запали їх і каганця у Гриця, бо лампи ж також забрали в нас, - залилася вона, аж захлинаючись, сльозами. – Боже, за що ти караєш нас отак? За що на явну смерть нас спроваджуєш, Боже?! Як нам жити і чим тепер, після отакої тяжкої праці і гарувань вижити? – волала вона до голого двору й неба, як смертельно зранена…
Надворі густішали сутінки, кутаючи обійстя, тиша насторожувала і лякала, а ще як обізвалися крикливо пугачі в саду, що не знати й звідки там взялися.
На щастя навідалися із ряднами в руках ні жива, ні мертва Оксана з дівчатками, за ними – із гарячими перепічками – Марта Давидівна Підопригора, потім із берега від річки появилися з темені Левко із братовим сином, який, заставивши хлопця носити із дівчатами дрова до них, сам сидів на лавці, як німий, може, й до півночі.
- З хати, Ганко, не вибирайся, поки не викинуть силою, а тоді, гадаю, не сказавши нікому, переберись затемно у оту якусь Скачкову хату в село, яку, за словами Карпа, подарувала йому двоюрідна сестра. Там ніби і якийсь Карпів дядько якийсь рядом живе, то порадить щось, і наш побратим учитель Жабко туди переїхав у школу, то, може, допоможе хоч порадою, а тепер бувайте здорові до ранку, а я завтра схожу до заготовачів і в ГПУ, то звідти зайду і до вас, - сказав він на відхід, весь час кхекаючи.
Потішила Ганну і вчителька тим, що пообіцяла завтра ж написати листа Петровському та Рябоконю в Харків про ті свавілля, що чиняться в Чигирині і, зокрема, про Карпа Дорошовича та всіх його дітей-школярів. Призналася вона і в тому, що її ще зранку викликали в Райвик та об’явили про те, що великі першу і другу групу вона тепер буде вчити в Янчуковій хаті, як її переобладнають.
- Якась недаремна спішка в тому, Ганно, а звідки вона започата, то і добрати зась, та будемо надіятись, що Карпа Дорошовича звільнять, господарство повернуть, бо без того, як же жити нам? - сказала вона і, попрощавшись, пішла з Вадиком додому.
Зі стін у голій і аж дзвінкій хаті, освітленій скіпками, на ожурену сім’ю дивилися Богоматір в оправі, херувими і таємновечерники, а ще Петровський, Пархоменко, голомозий Косіор і на конях Ворошилов і Будьонний. Їх комісія чомусь не забрала з собою. Постелі не було, окрім Грицевої, але було різне ганчір’я і старий хідничок, подарований ще по приїзді Оксаною. Отож, велика сім’я, з’ївши коржі та помолившись, вляглася врешті спати уже опівночі. Для Ганни і для себе Домашка сховала, підклавши під Гриця, дві подушки і тепер на них поклали Степанка. Ганна з Домашкою лягли на голому полику у валькірчику, а решта впала на сон покотом на рядно і хідничок у світлиці і лише Петрусь ліг у постіль із Грицем.
Вибившись у горі геть із сну, Ганна, не склепивши очей, під ранок згадала, що вчорашня комісія не продала нікому їхньої садовини й городини, отож, тихо вставши із полика та сяк-так одягнувшись, вона пішла ще затемна спершу до Оксани, щоб умовити зовицю викопати картоплю й буряки на городі і зібрати урожай в саду, а потім, як та відмовилась не лише сховати те добро в себе, а й взяти його собі, бо боялась накликати комісію і на своє обійстя, - подалася до сусідів через вулицю та поряд: Вустима і Явдохи та Тетяни Силихи. На втіху Ганни обидві господині радо згодилися негайно викопати город і обірвати сад, поділивши між собою порівну половину всього і перенісши до себе й Ганнину половину на сховок.
Надворі ще лиш сіріло, як Ганна, Оксана, Явдоха й Тетяна зі всіма своїми більшими дітьми приступили разом до збору отих овочів і фруктів, за якусь годину Вустим зі своїм Нестерком та Домашка перенесли зібране, чесно поділивши, у двоє сусідніх обійсть. Капуста і пізні яблука були ще недостояними, але їх Явдоха згодилася заквасити у власних кадубках. Таким чином, по повному розвидню сусіди порали оте все вже в себе вдома, а Ганна зі своїми дітьми, позичивши лантухів і ряден, зрізали ще головки соняхів та обірвали кукурудзу-пшінку.
Голод вимагав свого в Ганни і дітей, тож частина недостигло-молочних качанів закипіла в двох також позичених казанах на кабиці, як Янчиху нежданно, але навмисне навідав Карпів молодший побратим по червонокозацтву Петро Овдійович Жабко. Колишній учень Тарана в гімназії, він тепер навчав німецької мови в селі під Чигирином і не лише був якось поінформований про все, що відбулося вчора в обійсті Янчуків, а й знав щось про долю Карпа, неймовірно утішивши в горі Ганну.
- Нічого дивного, що ви мене не знарте, адже я після фронту лише один раз бачився з Карпом у вашому тоді ще новому млині. Думаю і сподіваюся, що Дорошовича виправдають та випустять, тож ви наберіться терпіння. Сьогодні чи завтра до вас прийдуть теслі та мулярі, що мають зробити у вашій хаті дві великих кімнати для шкільних груп, учительську в сінях і чулані, перенести ганок отуди на причілок та створити до груп і до учительської коридор. Муляри в ньому поставлять дві груби для опалення з дверками, і тоді сюди будуть переведені для навчання чотири початкових групи, а в недільні дні учитимуться лікнепівці, - і дивував він Ганну обізнаністю, і лякав отим уже вирішеним руйнуванням хати.