У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший

- До чого ж воно все-таки йде, Кузьмо Сидоровичу? – по мовчанці спитав Пилип учителя.

- Для нас ні до чого втішного… Продрозверстка по непівському передихові замінюється продподатком, ЦК Союзу присилає на нашу голову Кагановича, який називає Сталіна “Леніним сьогодні”, а ленінських соратників Радека, Собельсона і Раковського виключають з партії, як опозиціонерів. Як казав Архип Тесленко, “Поганяй до ями”. Без власної держави, товариство, наш народ приречений на гибіль!  – скрушно зауважив Кузьма Сидорович. – Індустріалізація відірве народ від родини й  землі, мови й культури, моралі й традицій, - переконливо стверджував учитель. – Розправи з “ворогами народу” винищать наш люд, а переписування нашої історії – і пам’ять про нас!.. Прочитав я нещодавно одну книженцію і прийти до себе не можу. Вправно написана! Наші земляки: Юхим Булатович, який мандрував пару десятків літ по Африці і описав життя тамтешніх людей, Нестор Амбодик-Максимович – лікар, ботанік і енциклопедист, Іван Черський – дослідник Сибіру, Микола Міклухо-Маклай, що жив кілька років на островах Тихого океану, вчені брати Кирієвські і сотні інших без найменшого докору сумління трактуються в ній, як великі російські вчені. І отакий ось Петрусь, що слухає нас під возом, прочитавши ту книженцію, повірить, ще й усіх запевнятиме в її істинності, бо ж і Іван Айвазовський, і Барклай де Толлі, і Вільям Беренц, як і ще дев’яносто відсотків відомих людей, вважаються росіянами!

- Платили їм щедро, кхе-кхе-кхе, то й писали та й пишуть в угоду, - вставив Левко.

- Без національної гідності не може бути національної пам’яті, отож, Петрусю, - заглянув учитель під воза, - знання свого минулого – обов’язкове для всякого народу. Запам’ятай це собі!.. Може, трохи пройдемося? – звернувся до решти.

- Пролетаріат, як був безправним, так ним і лишився, приватна власність заміняється державною, - на мить примовк Кузьма Сидорович, зауваживши жінок, що з кошиками пішли збирати гриби. -  Отож, підступність, - заговорив, уже ідучи путівцем, - під соціалістичною фразеологією своєї суті не міняє. Чого варті так звані “Листи від трудящих”! Підступностям, про які читаємо у “Правді”, не знайти аналогів у історії.   Наша Центральна Рада, Білоруська Рада, Сфатул Церій у Молдавії, Курултаї в Криму й Башкирії, Алаш-Орда в Казахстані та інші трактуються в ній, як контрреволюційні, натомість, союзні Ради, обрані ошуканством партократів, називаються революційними, - продовжив після короткої мовчанки. - У Союзі-імперії гряде державний капіталізм, якому не буде обмежень, бо уряд і капітали злиті в одне ціле, а на вершині – вождь, той же цар! Марксизм – їх релігія для зміцнення великодержавного живота і визиску народів в ім’я єдиної і неділимої. Продзагони – ті ж опричники, а вироки дзержинських, петерсів, лацісів, криленків, стучків, муравйових та антонових-овсієнків, - яке вони мають відношення до влади робітників і селян? Вони самі себе знищать, як імперія стане на ноги, прив’яже робітника із селянином  до “свого” поля і “своїх” фабрик і заводів та зазіхатиме на цілий світ через інтернаціонал і світову революцію! -  аж схлипнув від щирості сказаного вчитель. - Отож, після століть визиску при найменшому просвіті наш люд став жити краще, а як би міг жити, якби мав свою незалежну державу, у якій би вся людська праця йшла йому на користь?!

І Карпо, і Пилип, і Левко, слухаючи пристрасні монологи Тарана, розуміли, що  учитель дещо перебільшує, але заперечувати йому не осмілювалися.

- А як вам подобається промивання мізків з метою вироблення так званого соціалістичного мислення?! Це ж треба! Підробка оголошується твором мистецтва, дезінформація – правдою, споживацькі дешеві істини – філософією, нужда – достатком, а незгодний з цим називається “ворогом народу”, - спинився на ходу вчитель.

- Мусить же бути тому якась рада, кхе-кхе-кхе, - вставив Левко, невдоволений тим, що учитель лише судить.

- На жаль, народ наш при отакій чисельності дав себе зв’язати і повернути революцію в борозну і плуг, у станок і артіль, в оцей Лісок, в гендель, прислужництво продзагонівцям і фабричне безправ’я, тож тепер стали можливими і експропріації з реквізиціями, і конфіскації статків у необмежених розмірах.

- Без причини ж не конфісковують, Кузьмо Сидоровичу, - губився Пилип від почутого.

- ”Правда” об’являє війну куркулеві, підкуркульникові й саботажникові, а що лишається продзагонівцям? Вчепити ярлика тобі, Карпові чи мені, і ми вже підсудні! А з підсудними яка мова? Їх треба саджати в допри, правторити на Колиму чи на Соловки або Біломорсько-Балтійський канал копати! Як за сатрапа Петра Першого дідів наших тисячами у болота Карелії під мури Петербурга клали, щоб пробити вікно в Європу. В революції нам треба було добиватися не землі, фабрик і заводів, а власної держави! Держави із будь-яким ладом, але своєї!

- Та ж об’явили передачу землі селянам, то як би вони, віками її домагаючись, не покинули армію! – обурився Карпо, вже вкотре непрямо звинувачений Тараном за участь у червонокозацтві. – Ви он який грамотний, а також обманутий, то що ж від нас вимагати!?

- В тому то й біда, що всі ми були і цього разу обмануті, як і при гетьманах, такий ми вже народ, видно! Зверніть увагу, вже немає серед живих жодного нашого комкора чи комбрига, а комісари їхні, що знали наших комкорів і комбригів, нівроку, живі. Але їх  доля вирішиться, як і долі отих жлоб, кулішів, приймаків, якірів, котовських, василенків, пархоменків, драгомирецьких, криворучків, боженків, федьків, залізняків, богунців, щорсів, коцюбинських, тощо, - або смертю, або осудом.