У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший
- Автор: Химко Андрій
- Серия: У пазурах вампіра #1
- Год: 2008
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-493-132-5
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший». Краткое содержание книги:
Над цим непересічним масштабним твором Андрій Іванович працював упродовж багатьох років, урятував його від всевидющого ока КДБ, закопавши в скляній банці на городі. Нині цей незаперечний документ про знущання комуністичної влади над українським народом приходить до читача.
На чернечих городах “мнихи” колись вирощували для себе й міста картоплю, кукурудзу, соняхи, квасолю, мак, боби, буряки, кавуни, дині, гарбузи, огірки, баклажани, перець, ріпу тощо. Родила в них заздрісно та на диво щедро й садовина: яблука, груші, сливи, вишні, абрикоси – жерделі й морелі, терен, шовковиці, а також смородина й порічки. Була в монашок і чимала пасіка. Не сотні, а тисячі карбованців виторговували вони у своїх ятках на ярмарчищі за дешеві овочі й фрукти, олію й мед, не кажучи вже про безбідне забезпечення своїх кількасот душ. Тепер ті городи й сади мали вигляд захаращених пустищ у бур’янах, а про пасіку вже й мови не було!
Та найбільш обурливим було те, що монастирські стайня, хлів і комора, дах на яких продіравився і затікав, були перенесені зі своїм начинням у чернечу церквочку з черепичним нестарим дахом: отож, і ребристі бовкун з конями, і збіжжя та січка, і кілька худих, як трястя, підсвинків, і пара десятків качок, що харчувалися з весни до осені на Тясмині ряскою та мальками, - все тіснилося тут.
Вицвілі, побляклі до сполотніння і заплетені павутиною образи святих в окладах і без них разом із херувимами дивилися зі стін та ікон і на отих мешканців, і на комунарів, і на міщан – суботників та недільників – такими скорботно-довірливими очима, що тих брали отороп, отетеріння й ошелешення. Скинутий із дзвінички надколотий дзвоник, під звуки якого міщани виросли, валявся в бур’яні, як металобрухт, хоч коштував колись чималих грошей. Карпо та Пилип у страсі навіть перехрестилися, як уздріли оте гріховно-єресне блюзнірство і неподобство у святій обителі. Байдужих серед “ударників” не було, і Антосеві Бондаренку довелося ховатися від людей…
Що більше держава робилася знову казармою, владці – її солдатами, а суспільство – отарою, тим заповзятіше велася українізація, і на Чигиринщині теж. Марія Прокопівна, Килина Якимівна та Леся Яремівна разом з учителями й учнями організовували жіноцтво, вели аматорство: і лікнепне, й виставкове, і хорове, з головою поринувши в просвітянство. Їм допомагали порадами Варвара Степанівна і особливо Кузьма Сидорович, на кожному кроці посилаючись на “настанови партії” та “рішення ЦК”, які ще безвідмовно діяли і спиняли у свавільствах навіть гепеушників. Вони, як індульгенції, прощали гріхи, були охоронними грамотами, довірчими кредитами, векселями права на діяльність і захищеність. Таран, начитавшись їх і жонглюючи ними, був недоступним ще й як люмпен і ніби соратець чекістів Золотарьова, Константинова, Лаканцева, Вербовецького, Ростовцева, Перцова та інших.
В родинах Янчуків усе текло своїм руслом, згідно виробленої системи життя-буття у неймовірно тяжкій праці до безпросвітку. І як їх не підкошували хлібо-, м’ясо- і молокоздачі разом з ударниками, добробут їх зростав, і колишні комбідовці й червонокозаки числилися в міськраді один заможником, а другий – підзаможником. У Карпа з Ганною робочою силою стали Тодось і Домка, хоч працювали часом непосильно й решта дітей, спочиваючи лише у школі. Поливка дерев і збір фруктів у двох садках, заготівля жолудів для свиней, груш-дичок, горіхів, глоду, терну, вишень у Ліску, печериць у Бору і випасання коней, корови й телиці входили в обов’язки дітей, з якими вони справлялися завжди бездоганно, а Петрик – ще й із особливою радістю, бо завжди мав у кишені лінзове скло, яким пропалював від сонця сухе листя або запалював багаття з висохлого моху, пам’ятаючи Архімеда.
В містечку ще буйно відмічалися свята і кипіли ярмарки із співочими кобзарями й баталіями, найпаче на Покрову й храмовий день, крутилася дідова Дукова карусель, скрипіли гойдалки, верещали дівчата. Зими ухоркували молодь, заганяли її в клуби й хати-читальні, що недавно належали “буржуям”-приватновласникам. А там було не стільки того читання, скільки співу, та такого, що йому заздрили і самі церковні диригенти. “Не на добро той спів, ой, не на добро!” - говорили споміж себе старші й літні, чуючи його. – “Як показилися, нехтемські душі! При “патретах”, як при іконах божих, голосять!..”
Петрик у недільні і святкові дні, якщо не грав зрана на пасовисько худобу, продовжував читати батькові ненависні Євангеліє, Часослов, Псалтир та інші книги, яких у батька додалося і по смерті дядька Харитона, і по прикупі та приносі із собору. Дідові були всі без початку і кінця, але цікаві тим, що в них писалося не лише про святих і пророків.
В одній з дідових книг перелічували всі чорти-дияволи: Сатана, Сатанаїл, Асмадей, Вельзевул, Люципер тощо, писалося про чаклунів, жерців, волхвів та знахарів. Знайшов він там і згадку про пастора Ульфілу при готському конунгові Вінітарові в літа 364-е і 378-е. Ті описи були цікаві хлопцеві не самі по собі, а назвами, які часто й вимовити було тяжко. Чіпка Петрикова пам’ять складала їх у сховки і зберігала надійно й надовго.
Скільки Петрик потім не підраховував отих літ до початку Руської землі у книжному тексті, він на 6360-е літо ніяк не виходив, прийшовши до радісного висновку, що хроніст чомусь помилився на цілих 346 літ. Підтвердила оту помилку хлопцеві і Марта Давидівна, коли він звернувся до неї. Те, що й книжки помиляються, було для школяра неймовірним.
Відтіпала вітрами на бетелях-галуззях дерев осінь рештки пожовклого листя та й уступила зимі господарювання, а та нанесла стільки снігу, що люди й не пам’ятали такого. Кучугури його досягали не лише до стріх низьких будівель, а залазили вистругами і на високі. Карпо і Тодось ще з ночі прокидали в снігу спершу в себе тунелі-нори, а потім, погодувавши худобу, кидалися те робити до Пилипа в поміч Оксані, бо господар її лежав уже більше місяця із малим Петрусем, догораючи в сухотах. Іржала в засніжжі кобила Зірка, - Чалого Пилип продав і, доклавши грошей, купив молоду кобилу з надією на приплід, - ревіли злякано Лиска й телиця Мавка, поки нарешті до них добралася господиня і нагодувала та напоїла їх, а Карпо та Тодось ще робили проходи до криниці, комори й сажика, а по них - чистили стежку на вулиці, неймовірно ухоркавшись за день. Та в наступні дні все повторялося заново, і так виснажувало міщан цілий тиждень, не даючи їм спочити і світ побачити, що старші люди в тому бачили кару божу і передвіщення лиха. Підсилювали їх страхи і наступні рідкісні морози.
Пилип і Петрусь, згораючи у лихоманках і стікаючи кров’ю, немов змагалися між собою в недузі, постійно вмиваючись потом у пропасниці, а від того терпла в душі Оксана і ниділи, не по роках дорослішаючи, Мариня-Марія, Кася-Катруся і Мотя. Лише малий Василько того не розумів і жив своїм життям, як опецьок, повний, на аж дуже вилукуватих ніжках, і бавлячись, і сплючи з пухнастим котиком Нявчиком.
Оксані хворі в хаті краяли серце і ятрили душу, бо і хлопченя, й муж “горіли на пні”: перестали їсти не лише риб’ячий “товщ” чи бурсучий смалець, а й молоко та масло, живучи на вузварі та сколотинах, приправлених Ганниним медом від Карпових бджіл у трьох пнях.
Дрімаючи ночами коло постелей хворих, Оксана вже не плакала, ніби закам’янівши, а смиренно чекала смерти сина й чоловіка, по яких вона залишиться вдовою, а діти її – сиротами, і надія на продовження Пилипового роду перейде на Василька, її доглядача в старості, якого їй треба ще виростити і підняти над доньками, що подружаться і підуть у чужі роди. Думаючи про майбутні сватання, вона собі чомусь уявляла старших удівців із сиротами-дітьми, а вертаючись подумки у власне минуле, на мить допускала, що з кимось іншим, мабуть, в подружжі могла бути щасливішою, ніж із Пилипком, і тоді спохопливо пошептом проказувала молитву: “Спаси і прости мене, грішну блудницю в горі!” Оте горе врешті зробило Оксану й геть неговіркою.
Закінчувалась зима: і сніжна, і морозна, поки в один із передсвітів Оксана не закалатала настирно у двері Карпової хати, як на пожежу.
- Йой, сестро рідненька! Йой, єдина моя! Йой, любі мої! - не ввійшла, а втяглася вона до хати в оберемку Ганни. - Немає в живих Пилипка! Забрав Бо-жень-ко йо-го, а нас ли-шив на му-ки! За я-кі грі-хи, пи-таю вас?.. Ой, бідна моя голівонька! Як же ми бу-де-мо сі жи-ти? Бо-жень-ку пра-вед-ний!.. За який гріх ти ка-ра-єш нас?..
З горем пополам усією вулицею третього дня врешті відвезли тіло покійного на геть засніжений цвинтар, проривши у двометровому снігу місце для ями та викопали її у мерзлому грунті. Карпо і Тодось три доби падали з ніг, поки справилися із тим та ще зробили з Левком і Явдокимом домовину і хреста. Людей у супроводі покійника ішло чимало аж на Гору. Дзвонили дзвони і в соборі, і на каланчі, як завжди, осмутливо і журно, розливаючись і в околиці. Плакали і голосили в путі і над ямою сестри покійного Дарина і Палазя, Шморгали носами їхні чоловіки і аж мліла над покійником Оксана, підтримувана Ганною, поки й спустили домовину та засинали мерзлогрудою землею.