У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший

Для решток колишнього революційного Чигиринського полку із похованням Леніна зовсім погасло обіцяне ним світло свободи і влади трудящих.

Для Рад ті молочні ріки і кисільні береги маячного комунізму в плюндрувальних початках комун, кооперативів, ТСОЗів та артілей стали химерами, бо земля й надра, заводи й фабрики, за які вони вмирали, були вже не їхніми, а суспільно-великодержавними, а вони – кріпосними під наглядом куди свавільнішого та розбійнішого сиску, що один не збивався з генерального курсу партії.

А курс цей був експериментальною моделлю різновиду сатрапії масштабу світового насилу й рабства із хижо-дикою і аж звіриною жорстокістю в терорах, в духовній і трудовій негідно-ницій аморалі нігілізму, у плюндруванні природних і народних ресурсів, замішаний ніби на творчостях Маркса й Енгельса, але ідеологізований В.Леніним на ділі і на тілі мільйонів знову окошарених народів у царстві тільки російської вседозволеної тиранії, утопічно-декларативних догм, у нелюдській узаконено-беззаконній грато- і дротоозоненій великодержавній тюрмі народів.

Шалено пойнятому до несамовитості Ленінові і його очаділій культово-владній компанії неймовірно допомогли, крім білогвардійських імперських генералів, ще й царськодумці гучкови, графи тишкевичі, князі львови, перескочники брусилови, перевертні чернови тощо під рукою найзапеклішого неділимника Керенського та його вірних однодумців-ортодоксів великодержавної зверхності, пихи й чванства, які вождь світового пролетаріату використав облудними деклараціями рівності націй і народів аж до їх відокремлення, насправді не допускаючи їх втілення в життя.

В цьому відношенні колишній Кобра, потім Сось, Коба-Джугашвілі й Сталін, відмовившись від своїх початкових інонаціональних засад, був не на словах, а на ділі продовжувачем справи Леніна - іншим у тому великоімперському середовищі він бути не міг. Там споконвіку правили деспоти й тирани, а всі, хто мав у собі хоч щось людське, до престолів не допускалися, одні там тяжко працювали, утримуючи не стільки себе, скільки других, які не працювали, але жили значно краще за рахунок лакизування згідно принципу: “Хто не робить, той … їсть того, що робить!”

Лихо було вічним не лише тому, що надмірна людська праця не усувала нужди, і не стільки через те, що один, експлуатуючи, визискував другого, а більше тому, що трудівник ледачів і починав зневажати працю, як засіб і основу буття…

Оте обезцінення людської праці пошестю йшло в Чигирин і відбивалося на долях усіх трудівників, і Карпа Янчука з Ганною та великою родиною в десять ротів зокрема.

Тільки завдяки Ліскові та млинові і його сім’я, і сім’я брата Пилипа з Оксаною й дітьми вилізли того року з голоду: Лісок давав дрова на продаж, а млин – не лише скромну їжу, а й можливість віддачі боргів помольникам, чиє збіжжя, борошно чи крупи свавільно реквізували у млині червонозагонівці. Правда, обидві сім’ї трудилися до впаду і повної виснаги, як і більшість чигиринців…

Допомогли в голодожахові Янчукам і корови. Куплена на двох понад три роки тому Лиска привели теличку, а як та виросла і  стала тільною, то брати розділилися цуркою і стара дісталася Карпові, а молода – Пилипові. Отож, взимі обидва брати мали по бичкові і вдосталь молока, часом навіть носячи на продаж сир, сметану й масло…

Давно неквапом відповз, як жахливий полоз новоімперії, так званий воєнний комунізм із озвірілими продрозверстками і безприкладними масовими експропріаціями, замінившись ще більш шахрайським продподатком. Райдужними закликами та гаслами-лозунгами революційні рештки мас солдатів, матросів, робітників і селян поволі відверталися від національно-визвольних рухів і прив’язувалися до серпа й молота та вже понепівського хліба насущного. Завуальовано ховалися дітища революції: Брест-Литовська угода та Брестський мир в Україні й Білорусі, УНР, Директорія й Гетьманат з помежжями у Курщині, Брянщині, Білгородщині, Кубані й південній Смоленщині, підписаними тим таки Сталіним.

Сміхотворними були тепер марення Генуезької та Лозанської трагікомедійних конференцій з їх деклараціями, домовами й постановами, які пощадили нову Росію, окошившись на Османії й інших. Після вбивства сталінськими агентами-чекістами Симона Петлюри в Парижі і поголовного оголошення всіх українських емігрантів такими, що стали на службу до розвідок імперіалістичних держав, і після Десятого з’їзду КП(б)У з розвінчанням троцькістсько-зінов’євського блоку із робітничою опозицією і групою демократичного централізму в Україні нарешті зрозуміли, з ким мають справу на московському престолі. Лев Троцький і “єдинофронтівці”, не кажучи вже про українські буржуазні рештки, почали обзаводитися власною охороною.

Червневий Пленум ЦК в Москві, благословивши п’ятилітку розвитку індустрії і посилення обороноздатності імперії, проспівав проклінно-поминальні гімни розстріляному революційному відродженню та його ленінцям, згадав про Біломоро-Балтійський канал в недалеких планах “країни переможного соціалізму” і запевнив, що “на шляху країни вперед, при її індустріалізації спротив капіталістичних елементів буде рости, а класова боротьба – загострюватись”, отже, копачі отого каналу знайдуться в достатній кількості. Представники ЦК Компартії України, їдучи зі з’їзду додому, доходили висновку: “Ми самі себе ізжили зі світу в шаленій глупоті й дурості, в московських ошуканствах і нацьковах!”