Чотири танкісти і пес – 3
- Автор: Пшимановский Януш
- Серия: Чотири танкісти і пес #3
- Язык: украинский
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Чотири танкісти і пес – 3». Краткое содержание книги:
Автор показує, як зароджувалися та зміцнювалися співдружність і братерство польських і радянських воїнів, що пліч-о-пліч боролися з гітлерівськими загарбниками.
Йти довелося недовго. За сто метрів од роз'їзду тунель перекрито якимись завісами з брезенту, а за ними темрява була не така густа. Ще кількадесят кроків – і Томаш побачив на лівій стіні важкі сталеві двері, трохи розсунуті на роликах. За ними чорніли товсті грати. З-за ґрат проникало тьмяне світло лампочок – вони ледь жевріли від напруги спрацьованих. акумуляторів.
Проте світла вистачало, щоб побачити вартового, сутулого солдата з багнетом на гвинтівці, який ритмічно прогулювався двадцять кроків в один бік і двадцять – у другий. Над входом до складу сірів великий напис. Томаш намагався прочитати його, але швидко відмовився від цієї марної роботи. Навпроти напису на рейках стояла невеличка дрезина.
Вартовий, пройшовши свої двадцять кроків, повернув назад. За його спиною від стіни тунелю відірвалася безшумна тінь, майнула ближче і зникла в темній ніші.
Це повторилося вдруге; за третім разом Черешняк вирішив подолати решту відстані. Пригнувшись і напружившись, мов рись до стрибка, мчав великими кроками. На свою біду, зачепив за шмат бляхи, і сполоханий вартовий прийшов раніше, зразу ж за смугою світла, що падало від складу.
Німцеві забракло часу підняти гвинтівку до пострілу, але, знаючи військове ремесло, він присів, напружив м'язи і вдарив багнетом перед собою. Черешняк заледве встиг зупинитися на бігу й відстрибнути вбік. Вістря багнета пройшло за кілька сантиметрів од нього.
Коротку мить дивилися один на одного. Томаш не хотів стріляти, а з автоматом у руці небагато міг удіяти. Вдався до хитрощів: глянувши за спину вартового, кивнув головою і зробив рух, мовби показуючи комусь – атакуй з тилу.
Німець трошки повернув голову, глянув назад, і ту ж мить Черешняк одбив гвинтівку вбік, ударив автоматом. Вартовий упав горілиць, головою в тінь.
Томаш озирнувся, прислухався – тиша. Підійшов до ґрат і запитав, схований ще сталевими дверима:
– Є там хто?
Тиша.
Оглянув здоровий висячий замок і почухав потилицю-ані відімкнути, ані розбити. Просунув руку, обмацуючи гайки, якими закріплено грати. Витяг свого французького ключа і заходився відкручувати.
Ій-право, якщо швидко впорається, то зробить подарунок екіпажеві. Сержант Кос, можливо, не дуже зрадіє, але Густлік – напевно.
Коли Томаш, засунувши за халяву два запасні магазини, попрямував до роз'їзду, Кос глянув на годинник капітана і запропонував:
– Сідайте. Порадимось.
Умостився на шпалі навпроти Павлова. Григорій і Густлік присіли на ящик із толом. Шарик підійшов до командира, коротко гавкнув.
– Так, звичайно, і ти, – кивнув сержант.
Пес, присунувши морду до Янекового вуха, тихенько гарчав, немов пояснюючи якусь складну, важливу річ.
– Чекай-бо, чекай, шибенику! Зараз усе з'ясується… Янек покрутив головою, повертів пальцем у вусі, бо йому залоскотало від того собачого шепоту, і мовив до сапера:
– Чи далеко звідси до місця, де треба закласти міну? Хоч приблизно…
– Скажу точно: триста сорок метрів. Можна визначити по сигналах, встановлених перед станцією для машиністів.
– Треба б роздобути німецького мундира, взяти мішок на спину… – міркував Густлік.
– А яким вернешся? – спитав Саакашвілі. – У вигляді порошку?
– Коли взагалі дійдеш… – сказав Кос. Хвильку мовчали; потім обізвався капітан:
– Проте треба заризикувати. Кожен, хто закриває собою бійницю дзота або веде на таран літак, знає, що не повернеться, а тут є шанси, хоч дуже невеликі.
– Я піду, хай йому грець! Найбільше з усіх вас підніму.
– Не підеш! -обрізав Павлов,
– А хто мені заборонить? – підводячись, гостро спитав Слень.
– Я тут командую, і я піду! Це робота сапера.
– Ні! – рішуче втрутився Кос.
Глянув на Шарика, погладив його по голові. Пес добродушно гарчав, тупцюючи на місці.
Шарик, звичайно, не знав, про що йдеться. Природа не обдарувала його здатністю розуміти людську мову, зате наділила чудовим нюхом і слухом, який безпомилково відрізняв відтінки кожного слова. Вже деякий час пес відчував: саме тут, у цій великій норі, зростає напруження найближчих йому людей. Він дуже хотів їм допомогти і дедалі нетерпеливо чекав, поки Янек перекладе бойове завдання на мову зрозумілих команд.
Колись давно трапилося щось схоже – була ніч, слабкий запах люлькового тютюну на дні шолома, і Янек просив його відшукати власника цього запаху. Він довго біг крізь темряву, боровся, боліла розірвана шкіра, а потім настала радість, яка сповнила все його єство… Шарик пригадує це, мов крізь імлу, бо дев'ять місяців у собачому житті – то приблизно п'ять років у людському.