Чотири танкісти і пес – 3
- Автор: Пшимановский Януш
- Серия: Чотири танкісти і пес #3
- Язык: украинский
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Чотири танкісти і пес – 3». Краткое содержание книги:
Автор показує, як зароджувалися та зміцнювалися співдружність і братерство польських і радянських воїнів, що пліч-о-пліч боролися з гітлерівськими загарбниками.
– Веди.
Коли ввійшли до будинку, дорогу їм заступив сержант у насунутій на очі касці.
– Громадянине полковник, ударна група сержанта Шавелла…
– Готова до атаки, – доказав командир полку. – Знаю, але вже одинадцята давно минула – і нічого… Тиша… Санітарко, підійдіть ближче, – угледів у темряві Марусю. – Той ваш хлопець завжди такий повільний? Хто кому перший освідчився в коханні?
Якусь мить стояла тиша, підкреслена близькою автоматною чергою, а потім Вогник чесно сказала:
– Я.
– Ото ж то.
– Але на них можна покластися, – докинула швидко Маруся. – Екіпаж зробить усе, а то й більше, ніж усе, якщо тільки через воду…
– Побачимо.
Вогник і Шавелло повернулися до кімнати на першому поверсі, в якій були замуровані вікна на вулицю і де зібралася ударна група. Всі в касках, з гранатами за поясами. Двоє солдатів з вогнеметом, одягнені в, сталеві напівпанцирі та азбестові ковпаки, сиділи осторонь.
– Чого так відокремилися? – запитав сержант.
– Подалі від курців.
В іншому кутку, біля Зубрика, Віхури й Лажевсько-го, молодий Шавелло зробив вигідне містечко, поскладавши під стіну валики з дивана.
– Чому це так? – Вогник звернулася до Костянтина, коли тільки сіли. – Не маєш нікого, серце ниє. А коли є, ще більше.
– Бо світ по-дурному влаштовано, – сказав Віхура.
– На те й серце, щоб інколи боліло, – відповів Костянтин.
– Котра година? – занепокоєно спитала Вогник.. – За чверть дванадцята, – вихопився Юзек.
– За п'ятнадцять хвилин північ! – доповів Зубрик.
– Повинні вже…
– Що повинні, те зроблять! – різко урвав дівчину Лажевський, а за мить, глянувши на неї, додав: – Ну, що ти? Зовсім як моя сестра, – не доказав і одвернувся, бо заболіло серце від спогаду.
– Він для мене найближчий у світі! – прошепотіла Костянтинові Маруся, витираючи сльози. – Якщо живий з-під землі вийде, то до свого села не повернуся, залишуся з ним назавжди. Аби тільки…
– Нема чого нервуватися, все буде гаразд, – заспокоїв Шавелло.
На сходах загупотіли солдатські чоботи. Віхура вибіг на розвідку.
– Привіт, дротяний бог! – узяв за плече зв'язківця з котушкою на спині. – Куди?
– Пусти, – шарпнувся телефоніст і, побачивши погони капрала, пояснив: -На горище тягнемо, Старому.
– Ще хвилина залишилася, – промовив полковник, дивлячись на годинника. – Складні маневри рідко проходять вдало.
– Бригада… – сказав артилерійський командир у мікрофон, – зарядити, доповісти.
У телефонній трубці шуміли голоси, а поблизу піхотний полковник говорив, дивлячись у бінокль:
– Нічого не вдієш, мусимо починати самі.
Він бачив освітлені пожежею руїни будинків і рештки станції метро. На великій білій вивісці, що чудом уціліла, чітко виднілися чорні літери.
Отже, не дійшли. Не можна мати до них претензії. Адже знав – весь план побудовано на теорії неймовірності. Час уже відкривати вогонь. Артилерист даремно зволікає.
Раптом у входах до зруйнованої станції блиснуло, і, мов з кратера вулкана, звідти шугонули клуби пилюки та диму.
– Дійшли! – радісно прошепотів піхотний полковник.
До спостережного пункту долинув протяжний грім вибуху, і дальші слова треба було вигукнути на повний голос.
– Починай!
– Бригада, залпом вогонь! – скомандував артилерист у мікрофон.
Навколо загриміли гармати, а за мить майдан біля станції закипів блисками й вибухами, що зливалися в суцільне ревіння.
На першому поверсі не видно було блиску, але тільки-но здригнулася земля і в світлі каганця завирувала пилюка, всі кинулись до вікон. Віхура й молодий Шавелло раз у раз били ломами в надбиті цеглини. Не минуло й хвилини, як кинули ломи й, важко дихаючи, відступили під стіну. Ще хвилину тому замуровані вікна зяяли проломами.
Солдати зі зброєю в руках поставали густою шеренгою під стіною, готові за першою ж командою кинутися в атаку.
Зубрик витирав спітніле обличчя і шию вийнятим з кишені рушником.
– Є? – запитав Віхура, доповнюючи слова жестом.
Капрал дістав з кишені пласку пляшку й подав фельдшерові. Той тремтячими руками відкрив корок.
– Що поробиш? – зітхнув він скрушно. – Коли я не люблю пострілів, просто не зношу!
Відкинувши голову, хильнув добряче з пляшки.
Найспокійніше тримався старий Шавелло, який пошепки молився.
Лажевський докурював цигарку біля вибитого в стіні отвору, ховаючи вогонь у долоні.
Маруся проштовхалася вперед і запитала підпрапорщика:
– Спершу був вибух, артилерія потім одкрила вогонь?
– Потім.
– Значить, наші почали.
– Наші, Вогнику. Хотів би я там бути, – сказав Данило і подумав, що радіти ще рано, бо вибух не розбирає, де чужий, де свій, отже, міг бути останнім привітом од «Рудого» та його екіпажу.