Цинкові хлопчики
- Автор: Алексиевич Светлана Александровна
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-573-8
- Переводчик: Тетяна Комлик
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «Цинкові хлопчики». Краткое содержание книги:
Без цього роману вже неможливо уявити історію афганської війни й останніх років радянської влади На його сторінках розкрито правдиві реальні життєві сюжети про ту війну в спогадах тих, чиї життя розділилися на до і після, передано горе матерів «цинкових хлопчиків», які прагнули дізнатися правду про те, як і за що воювали та гинули в Афгані їхні сини.
— Хто це?
— Ромен Роллан, французький письменник, товаришу полковнику.
— Негайно прибрати цього француза! Чи в нас своїх героїв бракує?
— Товаришу полковнику...
— Кругом марш на склад і повернутися з Карлом Марксом.
— Так він же німець?
— Мовчати! Дві доби арешту!
До чого тут Карл Маркс? Я сам стояв посеред солдатів і говорив: куди, мовляв, годиться цей верстат? Він же закордонний. Куди годна та машина з іноземною маркою? Вона розвалиться на наших дорогах. Найкраще у світі — це все наше: наші верстати, наші машини, наші люди. І тільки тепер замислився: чому кращий верстат не може бути в Японії, кращі капронові панчохи — у Франції, кращі дівчата — на Тайвані? А мені п’ятдесят років...
...Бачу сон, що я вбив людину. Вона стала на коліна... На карачки. Голову не підводила. Обличчя не видно, у них у всіх одне обличчя... Я спокійно в неї вистрілив, спокійно побачив кров. Закричав я тоді, коли прокинувся і згадав цей сон...
Тут уже писали про політичну помилку, називали цю війну «брежнєвською авантюрою», «злочином», а нам потрібно було воювати і помирати. І убивати. Десь писали, а там гинули. Не судіть, і не осудять вас! Що ми захищали? Революцію? Ні, я вже так не думав, я уже внутрішньо краявся. Але переконував себе, що ми захищаємо наші військові містечка, наших людей.
Палають рисові поля... Трасувальні кулі запалили... Тріщить і швидко палає... Війні ще спека допомагає... Дехкани (селяни) бігають, із землі підгоріле збирають, смажене. Ніколи не бачив, щоб афганські діти плакали. Хникали. Діти легенькі, маленькі. Скільки років — не вгадаєш. Широкі штанята, з-під них ніжки стримлять.
Увесь час було відчуття, що хтось тебе хоче вбити. Свинець дурний... Досі не знаю, чи можна до цього звикнути? А кавуни, дині там зі стілець завбільшки. Штрикнеш штиком — розвалюються. Помирати так просто. Убивати складніше. Про мертвих не говорили. Такі були правила гри, якщо так можна сказати... Збираєшся в рейд, на дно валізи — листа дружині. Прощального. Я писав: «Засвердлити мій пістолет і передати синові».
Почався бій, а магнітофон кричить. Забули вимкнути... Голос Володимира Висоцького:
І душмани Висоцького крутили. Багато раніше в нас навчалися, закінчили радянські інститути. Із радянськими дипломами. Уночі із засідки ми чуємо в них:
Вони дивилися в горах наші фільми: про Котовського, про Ковпака. Училися в нас воювати з нами... Партизанської війни...
Із кишень наших убитих хлопців я діставав листи. Фотографії. Таня з Чернігова... Марійка зі Пскова... Фотографії зроблені в провінційних ательє. Усі однакові. Наївні підписи на фото: «Відповідь чекаю, аж серце завмирає», «Лети привітайся, та швидше вертайся». Лежали в мене на столі, мов колода карт. Обличчя простих російських дівчаток...
Не можу повернутися до цього світу. Жити... Просто жити... Тісно мені тут. Бунтує адреналін у крові. Бракує гостроти відчуттів, зневаги до життя. Став хворіти... Лікарі поставили діагноз: звуження судин. А в мене свій діагноз... Афганський... Мені потрібен ритм, той ритм, щоб кинутися в бійку. Ризикувати, захищати. Я хочу й тепер туди, але не знаю, що б я там відчував... Налинуть видіння... Картинки... Розбита, спалена техніка на дорогах. Танки, бетеери... Невже це все, що від нас там лишилося?
Пішов на цвинтар... Хотів обійти «афганські» могили. Зустріла мене чиясь мати...
— Іди, командире! Ти із сивиною, проте живий. А мій синок у землі. Мій синок іще жодного разу не поголився.
Нещодавно помер мій друг, воював в Ефіопії. Посадив у тій спеці нирки. Усе, про що він дізнався, пішло з ним. А інший товариш розповідав, як потрапив до В’єтнаму. Зустрічав і тих, кого до Анголи посилали, до Єгипту, до Угорщини п’ятдесят шостого, до Чехословаччини шістдесят восьмого... Говорили ми між собою... Усі на дачах тепер редиску вирощують. Рибалять. І я тепер пенсіонер. За інвалідністю. У кабульському шпиталі одну легеню видалили... Тепер друга почала барахлити... Мені потрібен ритм! Справа потрібна! Чув, під Хмельницьким є шпиталь, там лежать ті, від кого відмовилися родичі і хто сам не схотів повернутися додому. Мені пише звідти хлопець: «Лежу без рук, без ніг... Прокинуся вранці і не знаю, хто я: людина чи тварина? Часом нявкати чи гавкати хочеться. Стисну зуби...» Хочу до нього з’їздити. Справу собі шукаю.