Цинкові хлопчики
- Автор: Алексиевич Светлана Александровна
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-573-8
- Переводчик: Тетяна Комлик
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «Цинкові хлопчики». Краткое содержание книги:
Без цього роману вже неможливо уявити історію афганської війни й останніх років радянської влади На його сторінках розкрито правдиві реальні життєві сюжети про ту війну в спогадах тих, чиї життя розділилися на до і після, передано горе матерів «цинкових хлопчиків», які прагнули дізнатися правду про те, як і за що воювали та гинули в Афгані їхні сини.
Мені потрібен ритм, той ритм, щоб бійка була. Але я не знаю, з ким мені битися. Я вже не можу встати посеред своїх хлопців й агітувати: ми — найкращі, ми — найсправедливіші. Але запевняю, що ми хотіли такими бути. Але не виходило. Інше питання — чому? Чому знову не вийшло...
Майор, командир батальйону
— Ми перед Батьківщиною чисті...
Я чесно виконав свій солдатський обов’язок. Що б ви тепер тут не кричали... Не перекручували і не передивлялися... А як бути з такими почуттями, як почуття Батьківщини, обов’язку? Батьківщина для вас порожній звук? Просто слово? Ми чисті...
Що ми там захопили, що звідти вивезли? «Вантаж двісті» — домовини з нашими товаришами? Що набули? Хвороби — від гепатиту до холери. Поранення, інвалідності? Мені нема в чому каятися. Я допомагав братньому афганському народові. Переконаний! Ті, хто там був зі мною, — теж щирі, чесні хлопці. Вони вірили в те, що ми прийшли на цю землю з добром, що вони не «помилкові фронтовики» з «помилкової війни». А комусь хочеться побачити в нас наївних дурників, гарматне м’ясо. Навіщо? З якою метою? Шукають істину? Але не забудьте біблейське. Пам’ятаєте, що Ісус на допиті в Пілата сказав:
— Я для того народився і для того прийшов у світ, щоб свідчити про істину.
Пілат перепитав:
— Що є істина?
Питання лишилося без відповіді...
У мене своя істина... Своя! У нашій, можливо, наївній вірі ми були цнотливо чисті. Нам здавалося: нова влада дає землю, і всі мають з радістю її брати. І раптом... селянин не бере землю! Мовляв, хто ти такий, що можеш дати землю, коли вона належить Аллахові. Аллах відмірює та дає. Нам здавалося: ми побудуємо МТС (машинно-тракторні станції), дамо їм трактори, комбайни, косарки, і все життя їхнє зміниться. Люди зміняться. І раптом... вони знищують МТС! Підривають наші трактори, ніби це танки. Нам здавалося: в епоху космічних польотів смішно думати про Бога. Безглуздо! Ми відправили в космос афганського хлопця... Мовляв, дивіться, він там, де ваш Аллах. І раптом... непохитна цивілізацією ісламська релігія... Чи можна воювати з вічністю? Та мало що нам здавалося! Але так було... Було... І це особлива частина нашого життя... Я бережу її в душі, не хочу руйнувати. І не дам забруднити лише чорним кольором. Ми там прикривали в бою один одного. Спробуйте, станьте під чужу кулю! Це не забудеться. А це? Як я повертався... Я хотів повернутися додому сюрпризом, але страшно стало за маму. Зателефонував:
— Мамо, я — живий, я в аеропорту. — І там, на іншому кінці дроту, впала слухавка.
Хто вам сказав, що ми програли там війну? Ми програли її тут, удома. У Союзі. А як красиво ми могли повернутися... Обпечені, обпалені... Багато чого дізнавшись і переживши... Але нам не дали. Нам не дали тут прав, не дали тут справи. Щоранку на обеліску (на місці майбутнього пам’ятника загиблим воїнам-інтернаціоналістам) хтось вивішує плакат: «Поставте його біля Генштабу, а не в центрі міста...» Мій двоюрідний брат, якому вісімнадцять років, не хоче йти до армії: «Чиїсь дурні чи злочинні накази виконувати? Стати вбивцею?» На мої бойові нагороди поглядає скоса... А в мене в його роки серце заходилося, коли дід одягав свій святковий піджак з орденами й медалями. Поки ми там воювали, світ змінився...
Що є істина?
У нашій п’ятиповерхівці живе старенька. Лікар. Їй сімдесят п’ять років. Після всіх сьогоднішніх статей, викриттів, виступів... після всієї цієї правди, що на нас навалилася, вона збожеволіла... Вимикає телевізор, коли виступає Горбачов. Відчиняє вікно в себе на першому поверсі і кричить: «Хай живе Сталін!», «Хай живе комунізм — світле майбутнє людства!» Я бачу її щоранку... Її не чіпають, вона нікому не заважає... Іноді мені здається, що я чимось на неї схожий... Схожий, твою мать!
Але ми перед Батьківщиною чисті...
Рядовий, артилерист
— Дзвінок у двері... Я вибігаю — нікого. Зойкнула: чи не синочок приїхав?
За два дні прийшли додому військові.
— Що, сина немає? — відразу здогадалася я.
— Так, тепер немає.
Тихо-тихо стало. Опустилася в передпокої навколішки перед дзеркалом:
— Боже! Боже! Боженько ж мій!
На столі лежав лист, якого я не дописала:
«Здрастуй, синку!
Прочитала твого листа і дуже зраділа. У цьому листі вже жодної граматичної помилки. Дві синтаксичні, як і минулого разу: “по-моєму” вставне слово, а після вказівного слова “так” перед простим сполучником “як” слід поставити кому. Отже, у реченні: “Я зроблю так, як сказав батько”, — потрібна кома. І в другому реченні: “По-моєму, вам за мене не буде соромно”, — теж потрібна кома. Не ображайся на свою маму.