Найкращий сищик та падіння імперії

Сів я на коня і поїхав. Здається, їхали за мною деякий час, мабуть, слуги Крамського, але недовго, потім відстали. Може, думали, що сонного мене знайдуть, чи що вони там до пива підсипали? Я наганяв коня, бо вже сутеніти починало, боявся заблукати. Виїхав до Дергачів, як уже темно було, приїхав до маєтку Поліни, побачив у вікні чоловіка в поліцейській формі. Коли до сараю зайшов, чужого коня побачив. Пішов до будинку. Там за столом сиділи Поліна і чоловік у формі станового пристава. З обличчя Поліни я помітив, що це товариство їй неприємне.

— Дозвольте вас познайомити з нашим становим приставом, Павлом Сигізмундовичем Ольбрихським, — сказала Поліна.

— Пане приставе, доброго дня! — зрадів я, наче червінець знайшов. — Капітоліно, я так зголоднів. Чи не знайдеться у вас чогось їстівного? Голодний, страшенно! І трохи збризнути чудове знайомство! Ви ж не проти, пане приставе?

— Та піст... — почав було він.

— Вчора був у гостях у отця Євсевія, він сказав, що можна, якщо перший тост за государя, другий за перемогу російської зброї, а третій за приємне знайомство! Сподіваюся, не відмовитеся? — Я загиготав, обійняв пристава, і невдовзі ми вже пили першу чарку під холодну закуску. Пили самі, бо Поліна з радістю нас залишила. Вже за півгодини пристав лика не в’язав і ліз цілуватися, називав братом.

Ще з самого початку він намагався мене розпитувати, для чого це я приїхав і про що довідуюсь, але потім почав скаржитися на місцеву бідність і на свою дружину, що мала занадто різкий характер. Я його підбадьорював, підливав медовухи, але нічого не розпитував. Скаржився тільки, що краї дикі.

— Ані тобі шинку, ані борделю! І відпочити людині немає де! Нудний край, їй-богу.

— Ну, в нас інші розваги є! — усміхнувся пристав.

— Бичкам хвости крутити чи ведмедів ганяти? — трохи зверхньо спитав я.

— О, у нас такі розваги є, про які і в столицях не чули! — сказав пристав. — Такі розваги, що люди з Москви їдуть заради цих розваг! Знамениті розваги! Такі, що ви і не чули!

Пристав потягнувся до чарки. Тут я помилився, бо думав, що в мене десь чарки три в запасі є. А пристав випив одну і гепнувся зі стільця на підлогу. Коли я його трохи до тями повернув, виявилося, що може він тільки мугикати, людську мову геть утратив. А щоб тобі!.. Відніс я його спати на диван, пішов до Поліни, яка у себе в спальні читала.

— Схвилювалася я трохи, Іване Карповичу. Все боялася, що він документи у вас попросить, виведе на чисту воду. А ви бач як його в роботу взяли, — усміхнулася вона.

— Та довелося. Часто він до вас у гості їздить?

— Ні, оце вперше за кілька років. Приїхав, усе про вас розпитував. Мабуть, запідозрив щось.

— Він там про місцеві розваги казав, по які аж із Москви люди їздять. Вам про них відомо? — спитав я.

— Та хіба що полювання, бо які ще тут можуть розваги бути? — розвела руками Поліна. — Мабуть, просто хвалився п’яний. Немає тут ніяких розваг.

— Може, й так, — кивнув я. — Добраніч.

— Добраніч, Іване Карповичу.

Піднявся до себе у кімнату, запалив лампу, сів подалі від вікна. Роздивлявся мапу, ще раз перегорнув нотатник вчителя. Що ж там було такого на останніх сторінках? Почув іржання. Не з конюшні, де були всі коні, а з лісу. Це було дивно. Я обережно підвівся, лампу залишив, сам зійшов униз. Вийшов через чорний хід. На вулиці було вже темно. Почекав, поки очі звикнуть, потім перебіг до паркана, яким був оточений маєток. Переліз, прокрався до лісу. Посидів, прислухався. Потім неквапливо почав крастися. Пройшов лісом, нікого не знайшов. Повернувся додому. Поліна мене чекала.

— Почула, що ви виходили. Що там? — спитала мене.

— Князівно, мені б було спокійніше, якби ви поїхали кудись.

— Поїхала? Чому? — здивувалася Поліна.

— Тут може бути небезпечно.

— З чого ви взяли?

— Мені так здається. І завжди краще дарма готуватися, ніж бути неготовим до неприємностей.

— Я не хочу нікуди їхати. Та мені й немає куди, — сказала Поліна.

— Поїдьте до Житомира, зніміть там готельний номер.

— Ні, Іване Карповичу. Я ж і за вас відповідальна. Втягнула у цю історію і поїхала? Так не робиться.

— Поліно, якби не дитина, я б не просив...

— Усе буде добре, Іване Карповичу, повірте. Так, я вагітна, але руки мої при мені. — Вона несподівано вихопила револьвер. — Стріляю я так само добре, як і колись. То хай тільки поткнеться хтось, одразу кулю в лоб отримає, і не одну.

— Ну добре. Але я прошу, приготуйте речі, на випадок, якщо доведеться поїхати. І коли я побачу небезпеку, ви поїдете. Без суперечок і вагань. Добре? — Я подивився на неї.

— Так, — пообіцяла вона.

— Що ж, тоді добраніч.

Я ще зайшов подивитися, як пристав. Він неспокійно спав, завтра на нього чекав поганий день. Я повернувся до кімнати, загасив лампу і сам улігся. Прокинувся рано, мені гріли чай, коли поруч пробіг пристав зі страшним виразом обличчя. Блював десь надворі, потім повернувся, червоноокий і хворий. Поліна, яка теж прокинулася, дала йому пігулку від головного болю, пристав попив чаю і попросився ще відпочити, бо їхати сили не мав. Його знов уклали, а я рушив до лісу навколо маєтку, знайшов сліди копит. То не почулося мені іржання, двоє вершників стежили за маєтком Поліни з лісу. Я поїхав по слідах. Вони вели до села Вербового, в якому була ще одна економія, що належала пану Крамському. Поїхав просто до неї, побачив палі високі, на яких хижі птахи висіли. Бачив уже такі. Роздивлявся птахів, яких спершу підстрелили, а потім до жердин прибили цвяхами.