Тягар пристрастей людських
- Автор: Моэм Сомерсет Уильям
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-4783-3
- Переводчик: Елена Даскал
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Тягар пристрастей людських». Краткое содержание книги:
— Чому ви не можете отримувати задоволення, і нехай все буде, як буде? Чоловіки завжди однакові. Їх неможливо задовольнити.
А коли він спробував натиснути на неї, вона сказала:
— Хіба ви не бачите, це неможливо. Тут нам нічого не вдасться.
Філіп пропонував різноманітні схеми, але жінка не погоджувалася на жодну з них.
— Я не наважуся так ризикувати. Буде жахливо, якщо ваша тітка довідається.
За кілька днів у нього з’явилася чудова ідея.
— Послухайте, якщо у неділю ввечері у вас болітиме голова і ви запропонуєте залишитися вдома і придивитися за будинком, тітка Луїза піде до церкви.
Зазвичай місіс Кері залишалася вдома, аби службу могла послухати Мері-Енн, але вона зраділа б можливості відвідати вечірню.
Філіп не вважав за потрібне повідомляти родичам про зміни у своїх християнських поглядах, які сталися з ним у Німеччині; неможливо було уявити, що дядько з тіткою зрозуміють його, простіше було спокійно продовжувати ходити до церкви. Утім, він відвідував тільки ранкові служби, вважаючи свою відмову йти до храму ввечері елегантною поступкою суспільній упередженості та гідним проявом вільнодумства.
Коли він запропонував свій план, міс Вілкінсон спершу не озивалася, а потім похитала головою.
— Ні, не буду, — відмовилася вона.
Але в неділю за чаєм жінка здивувала Філіпа.
— Гадаю, сьогодні ввечері я не піду до церкви, — раптом повідомила вона. — У мене страшенно болить голова.
Місіс Кері неабияк розхвилювалася і наполегливо давала гості якісь «краплі», до яких звикла сама. Міс Вілкінсон подякувала їй і одразу після чаю оголосила, що піде до себе та ляже.
— Ви впевнені, що нічого не хочете? — стурбовано перепитала тітка Луїза.
— Цілком упевнена, дякую.
— Ну, якщо так, то я, напевно, піду до церкви. Мені нечасто випадає нагода послухати вечірню.
— О, так, обов’язково підіть.
— Я залишуся тут, — утрутився Філіп. — Якщо міс Вілкінсон щось знадобиться, вона в будь-який момент зможе погукати мене.
— Тоді залиш краще двері до вітальні відчиненими, Філіпе. Так ти почуєш, якщо міс Вілкінсон дзвонитиме.
— Обов’язково, — запевнив він.
Тож о шостій годині вечора Філіп залишився в будинку наодинці з міс Вілкінсон. Від страху його трохи нудило, і він уже шкодував, що вигадав цей план, але тепер було занадто пізно й не можна було проґавити нагоду, якою він сам себе забезпечив. Що подумає про нього міс Вілкінсон, якщо він не наважиться?! Хлопець вийшов у коридор і прислухався. Абсолютна тиша. Він замислився, чи не болить голова у міс Вілкінсон по-справжньому. Напевно, вона вже й забула про його план. Серце шалено закалатало. Філіп піднявся сходами, скрадаючись, намагаючись не шуміти і зупиняючись, щойно вони заскриплять. Він застиг перед дверима міс Вілкінсон і прислухався, а потім поклав долоню на круглу дверну ручку. Почекав. Йому здавалося, що він налаштовувався хвилин зо п’ять, до того ж рука тремтіла. Він залюбки втік би, якби не боявся, що мучитиметься докорами сумління. Здавалося, наче він піднявся на найвищий трамплін у басейні; знизу той виглядав дитячим, але якщо піднятися на нього і подивитися на воду, серце тікає в п’яти. Єдине, що змушує стрибнути — це сором, не хочеться смиренно спускатися сходами, якими щойно піднявся нагору. Філіп зібрав у кулак усю свою волю. Обережно повернув ручку і зайшов усередину. Йому здавалося, що він тремтить, як осінній листок.
Міс Вілкінсон стояла біля туалетного столика спиною до дверей і рвучко повернулася, коли почула, що їх відчинили.
— Ох, це ви. Що ви хотіли?
Вона зняла спідницю і блузку й стояла в самій лише нижній спідниці. Та була коротенька і спускалася лише до верхнього краю черевиків; її горішня частина була чорна, пошита з якоїсь блискучої тканини з червоною оборкою знизу. Біла ситцева камізелька залишала руки відкритими. Жінка виглядала смішно. Коли він подивився на міс Вілкінсон, його серце втекло у п’яти; ніколи раніше вона не здавалася такою непривабливою, але тепер уже було занадто пізно. Він зачинив за собою двері й повернув ключ.
35
Наступного дня Філіп рано прокинувся. Спав він неспокійно, але, потягнувшись і подивившись на сонячні промені, що лилися крізь жалюзі й малювали на підлозі візерунки, хлопець задоволено зітхнув. Він пишався собою. На думку спала міс Вілкінсон. Вона просила називати її Емілі, але Філіп не міг, хоча й сам не знав чому; подумки він завжди називав її міс Вілкінсон. Оскільки жінка сварила хлопця, коли той так до неї звертався, він припинив звертатися взагалі. У дитинстві Філіп часто чув про одну із сестер тітки Луїзи, вдову морського офіцера, яку називали тіткою Емілі. Через це називати міс Вілкінсон на ім’я було незручно, а нічого кращого він не вигадав. Жінка від самого початку була для нього міс Вілкінсон, і це ім’я нерозривно пов’язувалося зі справленим нею враженням. Філіп легенько насупився: тепер уява чомусь малювала її в найгіршому вигляді. Хлопець не міг забути, як не повірив своїм очам, коли жінка повернулася і він побачив її у камізельці та короткій нижній спідниці. Він пригадав її трохи загрубілу шкіру і довгі глибокі зморшки на шиї. Тріумф виявився нетривалим. Він узявся знову підраховувати її вік, і тепер не розумів, як їй могло бути менше сорока років. Це робило їхній роман абсурдним. Міс Вілкінсон була непоказною і старою. Уява швидко підсунула спогад про неї — зморщена жінка, виснажена, з крикливим макіяжем, у занадто легковажних сукнях, які не пасували її вікові. Філіп здригнувся і раптом відчув, що не хоче знову бачити міс Вілкінсон; сама думка про поцілунки з нею була нестерпною. Він сам собі став огидним. Невже це кохання?