Остання любов президента
- Автор: Курков Андрй
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга — Богдан
- ISBN: 966-692-603-2
- Переводчик: В. Саган
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Остання любов президента». Краткое содержание книги:
Коричневі туфлі були дешевші за чорні на два карбованці, і ця різниця відіграла свою роль.
— А зараз треба відпочити, — стомлено видихнула Мирина мама.
Ми зійшли на перший поверх, і вона купила три склянки чаю і три ромові баби.
89
Київ. Серпень 2004 року. Вечір.
— Де ви є? — тріскотить з динаміка диспетчерського зв’язку жіночий голос.
— У ліфті застряг! — волаю я.
Сьогоднішній день після появи Догмазова покотився по спадаючій. У моєму кабінеті виявилися папери на приватизацію Суходільського цегляного заводу. Сама вартість заводу копійчана, але міністр договорився до того, що нібито я сам навмисно гальмую приватизацію — заради власних користолюбних інтересів. Після чого я не втримався від двох склянок «Хеннессі» і от тепер, їдучи додому, застряг у ліфті.
— Натисніть на кнопку «Стоп»! — командує диспетчер.
— Я й без цього стою.
— Натисніть!
Я натискаю.
— Натисли?
— Так.
— А зараз натисніть на кнопку потрібного вам поверху.
Палець втискає у металеву панель кнопку «13». Але ліфт чомусь не їде.
«Треба поговорити зі Світланою, — міркую я, — заспокоїтися».
— Ви вгору? — в розчинених дверях ліфту з’явилася дівчинка з білим пуделем.
— А це який поверх?
— П’ятий, — відповідає дівчинка.
— Мені потрібно вгору, а ліфт чомусь поїхав донизу.
— Значить, ви вже були нагорі, — спокійно пояснює мені дівчинка.
— А тобі вниз?
— Мені на перший! Треба вигуляти Павлика. — Вона киває на собаку.
У квартирі тихо грає музика. З вітальні в хол падає світло. Дякувати Богу, Світлана вдома. Я дуже хочу з нею поговорити, обняти її, погладити живіт, у якому, мов рибки, плавають двоє наших діток.
Мию руки. Заходжу у вітальню. А там на мене чекає сюрприз. За столом навпроти Світлани сидить — я не можу помилятися — Жанна з Великої Об’їзної. Вона сидить обличчям до мене та посміхається.
— Ти щось сьогодні пізненько, — озирнувшись, каже Світлана. — Та ми однаково без тебе не вечеряли.
Я німію. Мало того, що в моїй квартирі сидить проститутка з Об’їзної, то ми ще маємо разом з нею вечеряти! Чудово! Що робити? Зчинити скандал і вигнати її до дідька лисого? Що скаже Світлана? Це ж вона її сюди покликала. Більше нема кому. Та й скандали мені не подобаються. Я важко зітхаю.
— Сергію. — Світлана посміхається. — Зроби нам кави й замов по телефону піцу з креветками.
— Але ж тобі не можна кави!
— А Жанна принесла каву без кофеїну. Там, на кухні. А їй — звичайну!
90
Київ. Грудень 2015 року. Понеділок.
Мені залишилося ще два тижні. Два тижні — і країна піде у тривалий запій. Католицьке Різдво, Новий Рік, православне Різдво, старий Новий рік, похмілля... Проте дотягувати ці два тижні — справа важка. Щодня по півсотні бажаючих зустрітися і обговорити справи державного рівня. І далеко не кожного з них можна послати на три букви. Поярковський, посол Росії, знову навідувався без попередження, у п’ятницю. Відразу після нього — американський посол. Попереджав про чергові каверзні наміри російського уряду. Цього разу демороси, за його словами, разом із комуністами обговорюють Україну. Потім уже звичні для нас горе-олігархи. І чому вони так ненавидять один одного? Країна величезна, рейки довжелезні, всього всім вистачає. Ні, в цього потрібно забрати контрольний пакет і тимчасово передати для управління державі, а от оцьому вже його пакета замало. Він зуміє і більший пакет контролювати. Натягли б усі ці пакети собі на голови!
А в двері стукають. Зазирає помічник.
— Я не можу його знайти! — винуватим голосом каже він.
— Тоді знайди Колю Львовича і скажи, що я наказав привести його сюди негайно! Він же сам цього спеціаліста зі стресів сюди приводив, то нехай сам його й шукає!
Я знову залишаюся сам. Дивлюсь на легендарний диван Мельниченка. Насолоджуюсь миттю спокою. Але ця мить швидко обривається. Коля Львович заходить не стукаючи, сердитий, збентежений.
— Навіщо він вам потрібний? — жваво запитує він.
Я підводжуся над своїм столом та дивлюся на нього, як, приблизно, дивиться генерал на п’яницю-прапорщика.
— Не твоя справа, ти привів його сюди?! Ти! Де він?!
— Він звільнився.
— Присядь! — Я киваю на диван Мельниченка.