Остання любов президента
- Автор: Курков Андрй
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга — Богдан
- ISBN: 966-692-603-2
- Переводчик: В. Саган
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Остання любов президента». Краткое содержание книги:
— Добре, — погоджується старий. — Бог зі мною! I це правильно!
Тепер уже старий наповнює чарочки, а батюшка підливає квас у склянки.
— Давиде Ісааковичу, — починаю нарешті я. — У мене до вас прохання від вашої жінки і Мири.
— Чого їм там ще треба? — дивується старий.
— Їх знову не хочуть випускати...
— Ну, а я тут при чому? Я написав розписку, що не тримаю їх тут.
— Річ у тому, що ви не розлучилися офіційно, а ВВІР нерозлучених не випускає.
— Бог проти розлучення, — вставляє свої п’ять копійок отець Василій.
Розмова от-от перейде у божественні матерії, тож я намагаюсь затримати її у реальності.
— Та ви б справді розлучились. Усього діла — сходити в РАГС.
— Туди? — обурено вигукує Давид Ісаакович і показує рукою на протилежний берег Дніпра.
— А що ж тут такого? — дивуюся я.
— Я туди вже п’ять років не ходив!
— Так пляшки ж здавати збираєтесь!
— Я хотів тебе попросити здати їх, — не здається він.
— Але ви їх зрозумійте, вони ж продали всі меблі, сидять на валізах. Їм важко.
— Сьогодні — дев’яте травня! — нагадує старий. — Сьогодні ми не будемо вести непотрібні розмови! І крапка на цьому! П’ємо за Перемогу! І за цю, над Німеччиною, і взагалі за всі перемоги. — Він повертається обличчям до батюшки: — Щоб усі переможці були щасливими!
Ми сидимо. Сонечко пробивається крізь гілля дерев і лоскоче своїми променями мої щоки. Розмова вже давно відійшла від Дня Перемоги, і отець Василій із Давидом Ісааковичем уже хвилин із п’ять сперечаються: хто жив у переході над входом у Пасаж. Давид Ісаакович запевняє, що там жив відомий кравець. Батюшка не здається: він на сто відсотків упевнений, що там досі мешкає коханка Корнійчука.
— Це того, який казки писав? — цікавлюся я.
— Та ні, це Корній Чуковський писав казки, а Корнійчук — п’єси.
Моя зацікавленість цим Корнійчуком відразу згасає. До театру мені байдуже.
Горілки в пляшці вже немає. Й так дивно, що ми досить довго її пили. Вже п’ята година. От що означає — пити малими дозами.
Я знову обережно починаю мову про розлучення, але зараз старий особливо не пручається. Він слухає і розуміючи киває. Потім раптом важко зітхає та каже: «Ну коли однаково пляшки здавати...»
На радощах я обіцяю, що сам занесу його пляшки на той берег і здам.
На обличчі Давида Ісааковича вдячність, але натомість раптом з’являється занепокоєння.
— Що з вами? — перелякано запитую я.
— Таж РАГС — місце, де завжди людно! — вигукує він. — А в мене немає ніякого одягу, щоб туди йти! Це ж потрібен костюм, сорочка з краваткою, туфлі...
Батюшка з ним погоджується:
— Так, дехто в РАГС ліпше одягається, ніж до церкви!
«Ну от, — думаю я. — Ще одна перешкода...»
А на душі однаково якесь упокорення. Бо ж іти розлучатись він погодився! А це головне!
— А нехай вам Лариса Вадимівна одяг для РАГСу придбає, — раджу я. — Це ж їй розлучення потрібне, а не вам. Ви ж без цього розлучення спокійнісінько живете вже п’ять років!
— Дев’ять! — виправляє він мене. — А й справді! Нехай сама купує мені костюм і все необхідне, тоді я піду в РАГС!
Усе ніби незле, але обтяжує мене лише тягар з двох сумок із порожніми пляшками, які цього вечора мені доводиться тягти аж на інший берег Дніпра. Старий затявся на своєму, щоб я виконав обіцяне. Ніякі протести й посилання на те, що сьогодні пункти прийому склотари не працюють, мене не порятували.
Поруч, без різного там вантажу, чимчикує мостом батюшка.
— Чудовий звук, — киває він головою, прислуховуючись до дзеленчання пляшок у сумках.
86
Київ. Серпень 2004 року.
— Будь ласка, Сергію Павловичу, ось вам моя нова візитівка. — Догмазов недбало кладе прямокутничок на робочий стіл. — Новий офіс, нова домашня адреса. Усе в країні змінюється на краще...
— Кави? Чаю? — запитую я самовпевненого відвідувача.
— Чаю.
— Нілочко, дві склянки чаю! — звертаюсь я по телефону до секретарки.
— Давненько я вже тут не був у вас. — Догмазов обдивляється кабінет. — Я бачу, що у вас усе по-старому, нічого не змінилося.
Я знизую плечима:
— Мене тут усе влаштовує.
— А хтось із класиків марксизму-ленінізму сказав: «Не можна зупинятись на досягнутому!» А ви, Сергію Павловичу, зупинилися! Варто було б задуматися про майбутнє.
Я дивлюся на його видовжене обличчя, яке чимось нагадує конячу морду. Дивлюся йому у вічі. Намагаюся зрозуміти хід його думки, але це мені чомусь не вдається. Пригадую, як раніше він водив мене, немов наречену перед весіллям, різними кабінетами. Поводив, подивились на мене — і все. Тиша. Вже цілий рік минув відтоді, а я щойно замислився, чого йому тоді було від мене треба, і куди він збирався мене просувати.