Остання любов президента
- Автор: Курков Андрй
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга — Богдан
- ISBN: 966-692-603-2
- Переводчик: В. Саган
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Остання любов президента». Краткое содержание книги:
— Я беру її на роботу.
Мої очі округлилися, в них миттєво відбилося запитання-обурення, яке Світлана відразу зрозуміла й поквапилася з відповіддю.
— У відділ зв’язків з громадськістю. Вона вміє розмовляти з людьми.
— З чоловіками?
— Взагалі з людьми. На чоловіках вчаться.
— Вона вчилася під чоловіками! — не здаюся я.
— Хіба це має значення?
— А у вільний від роботи час вона буде підробляти на Об’їзній?
— У вільний від роботи час співробітники роблять усе, що їм заманеться. Я не збираюсь їх контролювати. До речі, вона й без цього хотіла змінити рід занять.
— На що? — У моєму голосі вчувається внутрішній регіт.
Світлана дивиться на мене співчутливим поглядом, але жіноча мудрість утримує її від атаки у відповідь.
— Вона займеться сексом по телефону. Вечорами.
— Чудово! Ніколи не пробував!
— Я домовлюся, щоб ти телефонував безкоштовно!
Тут я розумію, що треба закривати тему з Жанною. Треба викидати її з цієї розмови, бо інакше вона нас посварить, а сваритися з вагітною дружиною — це злочин. З вагітними треба завжди погоджуватися!
І я поступово вводжу Світлану в курс моїх проблем. Розповідаю про наполегливу пропозицію Догмазова. На її обличчі з’являється задума. Її погляд наповнюється сумнівами. Її долоня лягає на мою.
— Я ж забув про сніданок! — кажу я, побачивши, що на барній стійці крім двох горняток какао і наших рук нічого немає.
— Я підтримаю будь-яке твоє рішення, — каже Світлана. — Може, тобі справді час змінити роботу.
Вона акуратно злізає з високої табуретки.
— Важко сидіти, я їх придушу, — каже вона, гладячи живіт.
Я переношу какао на столик біля вікна. До стійки бару я звик відразу, тому що через неї можна не лише спілкуватися, а й цілуватися. А через столик не дуже й поцілуєшся!
93
Київ. Грудень 2015 року.
Коля Львович насправді не такий вже й дурень, і якщо треба, то може бути прудкішим за їжачка у шлюбний період. Не встиг на язиці розтанути приємний генерало-коньячний післясмак, коли він тут як тут з рулоном паперу. Розгортає рулон — знову мапа, на якій безліч різних стрілочок і кривих ліній. Найжирніша лінія починається від Києва й закінчується поблизу Тернополя. Виходить, що це і є маршрутна мапа.
Я підіймаю на нього свій погляд. Примружуюся. Нехай як хоче, так і розшифровує моє мруження.
— Знаєш, що найголовніше? — після короткої паузи запитую я в нього.
Він мовчить.
— Щоб жодна душа не знала про цей політ! І щоб не залишилося жодної маршрутної карти. Ні копії, ні оригіналу! Тобі все зрозуміло?
Приємно спостерігати, як від напруження бігають думки в його широколобій голові. Їхній рух можна прочитати в рухливих, занепокоєних очах. Як йому кортить зрозуміти, в чому річ.
— Ти зрозумів? — перепитую я.
— Так, зроблю...
Відповідає він якось дуже загальмовано. Я починаю підозрювати, що й мій наказ буде виконано, але дуже повільно.
— На завтрашній вечір, щоб у моїх планах нічого не було. Я вечеряю з Майєю Володимирівною.
— Де? — перелякано запитує він.
— У себе. Вдома.
Він з полегшенням зітхає. Але відразу вловлює мій недобрий погляд.
— Ви мені що, не довіряєте?
— А ти як гадаєш?
Коля Львович більш ніж спантеличений. На його лобі з’являється піт. Очі починають бігати. Він розуміє, що піти зараз — означало б утекти. А якщо втекти, то повернутися можна лише як блудний син. Та й то невідомо, чи приймуть назад.
— Що мені зробити, щоб довести... Я ладен довести свою лояльність... Я лише заради вас усе тут...
— Знаєш, — у моїй голові з’являється ідея. — Ти зачинив принцесу в башті...
— Що? — його очі стають круглими.
— Ти привів Майю Володимирівну і поселив її в мене за стіною...
— Але ж так вийшло...
— Дослухай! Вона живе в мене за стіною. Які-небудь речі вона туди перевезла?
— Дві валізи.
— Так от, шановний Миколо Львовичу, я хочу оглянути її житло, але у час її відсутності. Зрозуміло?
Занепокоєння на його обличчі змінюється зосередженістю. Він, мабуть, відразу починає будувати плани, зважує.
— Так, звичайно. Це нескладно. — Але всі ці слова він бубонить, а не вимовляє, і при цьому дивиться собі під ноги. Потім, нарешті, підводить погляд на мене: — Я обов’язково. Лише розпитаю в охорони, куди й коли вона ходить... Та ми й самі можемо організувати який-небудь медогляд з приводу... та хоча б епідемії грипу. Адже вона мешкає поблизу вас. Буквально упродовж двох днів!.. І карти також знищимо! Справді!
— Ну, бувай здоровий!