Остання любов президента

— Мене розлучили заочно, — хвалюся я. — Мені навіть не довелося йти в РАГС.

— Щастить же людям, — заздрить він. — Гаразд, давай показуй, що ти там приніс. А то, може, даремно я відмивався й віддраювався?

Йдемо до землянки. Там ще тепло. Буржуйка не вихолола.

— Чого це ви увімкнули опалення? — жартівливо цікавлюся я.

— А мені вночі бракує тепла. Вдень вистачає, а вночі, якщо не розпалю, мерзну.

Костюм Давидові Ісааковичу сподобався. Він обмацує тканину, «прислуховується» пучками пальців. На його обличчі — зосередженість. Потім розгортає сорочку.

— Це теж піде, — оцінює він.

Коли дійшла черга до туфель, він збентежився. Він крутить їх у руках, роздивляється з усіх боків.

— А що, іншого кольору не було?

— Були чорні, але ваша дружина вирішила придбати ці. Коричневі були на два карбованці дешевші.

— Дешевші? Розумне рішення! А шкарпетки?

— Шкарпетки? — перепитую я.

— Ну, звичайно, шкарпетки! Адже туфлі не взувають на босу ногу!

«Прогоріли ми зі шкарпетками, — міркую я. — Про них навіть ніхто не згадав!»

— А ви що, своїх ніяких не маєте?

— Є одна пара зелених і шерстяних, але таких, щоб цілі й чисті... Він заглядає за своє «ліжко», нахиляється, піднімає шинель, ковдру, вивчає щілину між «ліжком» і стіною. Нарешті виймає звідти ганчір’я і починає його сортувати. Знаходить кілька одиноких і непарних шкарпеток. Усі з дірками на п’ятах.

— Бачиш. — Він показує мені на одну з дірок. — Я все життя неправильно ходив. У тих, хто ходить правильно, дірки спереду, там, де великий палець, а в мене завжди на п’ятах!

Я розкладаю знайденні шкарпетки на його «ліжку». Уважно їх вивчаю. Відкладаю вбік одну чорну і одну темно-синю. Ті більш-менш сходяться за кольором.

— А ви маєте нитку і голку? — запитую.

— Звичайно.

Він знаходить стару бляшанку з-під монпансьє. За кілька хвилин я зашиваю чорними нитками обидві дірки і простягаю шкарпетки старому.

— Молодчина, — хвалить мене Давид Ісаакович. — Мені тільки, щоб у вушко голки поцілити, потрібно хвилин п’ять! А ти он як швидко впорався!

Минає ще хвилин п’ять, і переді мною стоїть зовсім інший Давид Ісаакович. Вірніше, стоїть правильний Давид Ісаакович, бо колишнього, обірваного й нерозчесаного, називати на ім’я й по батькові, та й ще на таке біблійне ім’я й по батькові, було трохи химерно. Хоч я й називав. Я просто не міг собі навіть уявити, що старий так зміниться, одягнувши нормальний одяг. Костюм на ньому сидів чудово. У Мириної мами гарна інтуїція. І сорочка — як на нього пошита. І краватка. Поки що він стоїть у шкарпетках, зосереджено дивлячись на коричневі туфлі, що стоять поруч на підлозі.

— Ну як? — питає.

— Чудово!

Коричневі туфлі, звичайно, не підходять до сірого костюма. Та це, як мовиться, деталь. А загальна картина справляє цілком непогане враження.

Він присідає, нахиляється і взуває туфлі.