Остання любов президента

— Це добре, — киваю я. — Проти наукового дива ніхто заперечувати не буде. Головне, що Богородиця тут ні до чого...

— Так, але ми не можемо вдаватися до полеміки з Ватиканом.

— Чому? — дивуюся я.

— У нас чудові політичні відносини, римський престол нас поважає. Нам може знадобитись їхня підтримка для вирішення деяких міжнародних проблем. Сваритись через картоплю?

— Може тебе призначити міністром іноземних справ? — єхидно запитую я.

— Жартуєте? — Свєтлов реагує з гумором, але вираз його очей міняється. Зіниці ніби ховаються всередину очного яблука і звідти визирають з обережністю й побоюванням.

— Жартую, — заспокоюю я його. — Але що ж нам робити з цим дивом?

— Я б підіграв Ватикану, — знизує плечима генерал. — Нам від цього зареєстрованого дива ні холодно ні жарко. Проте посольству Ватикану додасться роботи. Та й взагалі, будуть приїздити паломники, буде розвиватись місцевий релігійний туризм. Для цього забутого Богом району таке диво відбулося саме своєчасно.

— Добре, але диво має залишатися дивом. Я маю на увазі, що ніхто не повинен рознюхати, що город перекопував я. Звичайно, якщо це і є те саме місце.

— Зрозуміло, — погоджується Свєтлов. — Так, і останнє. З «Чужими руками» треба закінчувати. За моїми відомостями, російські колеги збираються сплавити нам двох олігархів і кількох політиків, видаючи їх за корумпованих держслужбовців. Політиків і олігархів охороняють набагато серйозніше, ніж різний там губернаторський непотріб. Можемо підвести наших хлопців.

— І Україну, — додаю я, і в моїй голові вся історія з картопляним дивом відсувається на друге місце. — А як нам вийти з цієї гри?

— У мене є декілька міркувань. Але для цього потрібно загубити всіх наших нелегальних арештантів.

— Як загубити?

— Ну так, щоб вони ніколи більше ніде не випливли.

— Але ж це негуманно.

— Ось тому я й не хотів розповідати вам подробиць. Мені досить вашої згоди. Мовляв, можете покластися на мій досвід і гуманізм. — Зіниці Свєтлова знову розширилися й дивляться тепер на мене з глибокою проникливістю.

— Я покладаюсь на тебе, — не заперечую я.

На генераловому обличчі з’являється посмішка. Він розслабляється.

— Послухай, а якщо росіяни самі розкриють операцію «Чужі руки»?

— Тоді ми нарешті зрозуміємо, куди поділися запорізькі чиновники. Ми ж бо самі про цю операцію нічого не знаємо.

Свій келих «Хеннессі» я допиваю вже на самоті. Генерал пішов, як завжди, вчасно. Після візитів генерала Свєтлова зазвичай залишається чудовий настрій.