Остання любов президента
- Автор: Курков Андрй
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга — Богдан
- ISBN: 966-692-603-2
- Переводчик: В. Саган
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Остання любов президента». Краткое содержание книги:
— У тебе не опалюють? — запитую я.
— Опалюють, але з вікна дме.
— Невже важко заклеїти вікно?
— Не хочу. Ти знаєш, коли вночі цей холодний протяг торкається мене, я отримую якусь дивну насолоду. Немов до мене торкається коханий з того світу...
Я саме пив вино. Чудове, породисте бордо. Я мало не похлинувся.
— Тобі потрібен психолог, — прошепотів я, відкашлявшись та забравши долоню від рота. — Яка ж це насолода?
— Я ж тобі пояснила — дивна! Розумієш, іноді навіть і біль може виявитися дивним задоволенням. Тобі коли-небудь доводилося знімати задирки навколо своїх нігтів?
— Задирки? — Я, нічого не розуміючи, витріщаюся на Майю.
— А, ну звичайно, тобі, як і кожному чоловікові, й невтямки, що це таке! Спочатку вони тобі не заважали, а потім ти віддав свої пальці спеціалістам, і вони тобі охайно підрізали, шліфували нігті, прибирали задирки...
Правда була на її боці. Але я не мав жодного бажання це підтверджувати — ні словом, ні жестом, ні кивком. Та вона й не чекала підтвердження.
— А я, — продовжувала Майя, — коли доводжу нігті до ладу, зішкрібаю шкірку біля нігтя доти, поки не відчую особливого, колючого болю. I це мені подобається. Для мене такий біль — це особливий сигнал! Дзвоник! Який дзеленькоче, нагадуючи мені, що я жива, що всі мої нервові клітини здатні приймати і сприймати навколишнє життя. І реагувати на нього. Я будь-який біль на себе приміряю. Якщо тобі буде боляче, можу і твій біль приміряти. Коли з Ігорем це сталось, я була ладна його серце собі пересадити, щоб і цей біль зробити фізичним і носити його в собі до смерті. Зараз цей біль уже неактуальний, а іншого немає.
Останні слова вона промовила з жалем, і я ледве стримався, щоб знову не порадити їй звернутися до психолога чи психіатра.
Але натомість я пропоную піти й випити кави до неї, туди, де холодний протяг викликає дивне задоволення.
Вона чомусь лякається. Навідріз відмовляється. Каже, що вона взагалі кави не хоче. I через п’ять хвилин іде, залишивши мене в доволі збентеженому стані.
«Чому? — намагаюся я зрозуміти її реакцію на мою невинну пропозицію. — Чи можливо вона зрозуміла мене двозначно?»
Я раптом починаю реготати. Раптом до мене дійшло: Майя могла б подумати, що я забажав її як жінку! Так, жінці могло б таке спасти на думку, але мене вона не приваблювала. У мене жодного разу не виникало еротичної зацікавленості нею, Майєю. Але якщо їй це сказати, то вона образиться. Ліпше промовчати.
88
Київ. 11 травня 1985 року.
До універмагу «Україна» ми з Мирою та її мамою під’їхали за півгодини до відкриття. Підійшли до групи людей біля центрального входу.
— Номер сто п’ятнадцять! Прізвище? — вигукував хтось.
— Іванченко! — відповів жіночий голос.
— Зараз ви сто четверта!
Я бачив, як жінка послинила недогризок хімічного олівця і швидко написала ним свій номер на долоні.
— Це черга за холодильниками, — з розумінням справи пояснила мені Мирина мама.
Ми відійшли трохи вбік.
Універмаг відчинився рівно о дев’ятій. Чоловічі костюми продавалися на другому поверсі. Вже через кілька хвилин ми знайшли потрібний нам відділ і порозбрідалися по ньому, роздивляючись одноманітну різноманітність чоловічих костюмів. Майже всі вони відрізнялися тільки розмірами. Звичайно, тут були й чорні, й темно-сині, й навіть сірі костюми, але всі однакового крою.
— А який у нього зараз розмір? — запитала, обернувшись до дочки, Лариса Вадимівна.
— Ну, десь приблизно такий. — Мира обійняла уявного батька.
— Що, так схуд? — здивувалася мама.
Мира звела плечима.
— А в тебе який розмір? — запитала вона, примружено дивлячись на мій пошарпаний джинсовий піджак, придбаний три роки тому в знайомого фарцувальника.
— Сорок вісім-п’ятдесят, — відповів я.
— То він що, — Лариса Вадимівна знову перевела погляд на Миру. — Він що, навіть худіший за нього? — вона кивнула головою в мій бік.
— Так, худіший і нижчий.
— Що нижчий, я пам’ятаю! Але про всяк випадок краще візьмемо сорок восьмий. — Знову погляд у мій бік.
Минуло хвилин п’ятнадцять, поки вона не спинила свій вибір на сірому костюмі швейної фабрики «Салют». Нічого особливого. Піджак із чотирма ґудзиками, штани з блискавкою в ширінці. Більш-менш пристойний вибір. Але мені не сподобався колір. Дуже вже він якийсь мишачий.
Сорочку й краватку придбали за п’ять хвилин. А от у відділі взуття довелося помордуватися. Ніхто з нас не знав, який розмір ноги в Давида Ісааковича. Мама Мири вирішила вирахувати розмір за допомогою логіки. Найчастіше трапляється сорок другий. Ось і в нього, вона кивнула на мене, також сорок другий. Але Давид нижчий на півголови. Тридцять дев’ятий — це жіночий розмір. Справжні чоловічі розміри починаються з сорокового. Тоді в Давида, мабуть, сорок перший!