Остання любов президента
- Автор: Курков Андрй
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга — Богдан
- ISBN: 966-692-603-2
- Переводчик: В. Саган
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Остання любов президента». Краткое содержание книги:
— Тиснуть, проклятущі! — скаржиться він.
— Нові завжди тиснуть. Розносяться! — заспокоюю я.
Ми піднімаємося на міст. Вітер ще не нагрівся і дме досить сильно.
Посеред моста старий раптом зупиняється.
— Давиде Ісааковичу?
— Я не піду туди, — неголосно промовляє він, дивлячись на правий берег Дніпра.
— Але ж ви пообіцяли, та й дружина на вас чекає! — Я дивлюсь на свій «новий» годинник і розумію, що ми на десяту годину вже ніяк не встигаємо. — Ми вже запізнилися!
Міст тремтить. Вітер ворушить сиві коси старого. На його обличчі — переляк. І стоїть він якось невпевнено. Права рука шукає, за що вхопитися. Опускається на перила.
— Давиде Ісааковичу, ми ж вам усе купили. І костюм, і туфлі! Йдемо!
— А костюм дійсно купили, чи взяли напрокат? — раптом запитує він, і його зіниці впиваються в мене, як два добре затесаних олівці.
— Дійсно купили! У мене навіть десь тут є товарний чек із магазину. — Я киваю на порожню сумку, що теліпається у мене на плечі.
Нарешті старий заспокоюється. Робить кілька обережних кроків, а потім уже впевненіше крокує поруч зі мною.
«Треба якось його заговорити, бо ще утне що-небудь,» — міркую я.
— Давиде Ісааковичу. — Я на ходу повертаюся до старого. — Ви скажіть дружині, що розлучення треба буде відсвяткувати в ресторані! Тоді буде змога посидіти разом з отцем Василієм, і знову ваш костюм знадобиться...
— Відсвяткувати? — розмірковує він уголос. — А що, це ідея! Я вже давно не був у ресторані!
До РАГСу ми підходимо за чверть одинадцята. Мама Мири, побачивши нас, зривається з місця і поспішає назустріч.
— Де ж ви були! Я вже двічі домовлялась, щоб нас пропустили без черги.
Вона обертається до РАГСу і вказує рукою на чергу, яку переважно складають молоді пари. Черга невелика, чоловік двадцять.
— Хто останній? — весело запитує Давид Ісаакович.
Високий парубок у джинсовому костюмі підіймає руку.
— Та що ти, Давиде. — Мирина мама сплеснула у долоні. — Ми ж без черги! Ти ж ветеран війни! Ви ж нас пропустите? — Це вона звертається до черги.
Черга не заперечує. Добре, що літніх людей у нашій країні так поважають!
Мирина мама веде старого всередину, а я залишаюся надворі й уважно роздивляюсь молодих жінок, які розлучаються. У моїй голові лише одна думка: «От зараз ці красиві й простенькі молоді жіночки вийдуть із дверей РАГСу вільними. Вибирай будь-яку та й веди!»
Але це лише в думках. Насправді жодна з них мені не подобається. Та й настрій у мене не такий, який потрібно. Ранок сьогодні якийсь напружений. Зараз добре було б відпочити.
А вітер усе ще дме. Але зараз він ніби вже тепліший. Я роззираюся у пошуках кафе чи скверу. Поглядом натрапляю лише на булочну.
«Гаразд, — міркую я. — Дочекаюсь їх і привітаю. Може, Мирина мама пригостить нас кавою з тістечками? Все ж таки, як-не-як, важлива подія в її житті. Тепер вона вже справді зможе виїхати!»
92
Київ. Серпень 2004 року. Ранок.
Господи! Шоста ранку, а в моєму носі до цього часу витає запах парфумів, залишений учора Жанною, котра досиділа в нас до опівночі. Аби я не почав демонстративно позіхати, то вона залишилася б у нас і до світанку.
Світлана спить. Вона лежить на боці, обличчям до вікна. Її живіт на ліжку — як на підносі. Ще кілька місяців. I все! Спочатку немовлята будуть плакати, потім навчаться розмовляти, просити цукерки й гроші, і щонайменше років на п’ятнадцять їхні голоси проженуть сьогоднішню бездітну тишу.
У роті — смак кетчупу. Вчорашня піца виявилася пересохлою. Її довелося майже запивати кетчупом. А потім, коли двері за Жанною нарешті зачинилися, мені вже забракло сили почистити зуби. Вчора не було сили, а зараз — бажання. Але я вмію переконувати себе.
Зубна електрощітка для ледарів полірує мої зуби, вимітає з рота вчорашні білки й вуглеводи. У ніздрях далі солодкуватий запах. Стійкий. Мабуть, це якісь професійні парфуми. Запах, що залишається на згадку про його власницю.
— Чого ти ходиш туди-сюди? — Чую я сонний голос Світлани, коли зазираю до спальні.
— А ти не спиш?
— Уже ні.
Вона повільно всідається на ліжку. Схиляє голову і дивиться на свої ноги. Зітхає.
— Вже ніби не опухають, — кажу я.
— Ні. Але болять.
— Просто їм важче, бо тебе побільшало.
Світлана погоджується. Підводиться. Рожева сорочка-балахон робить її схожою на смішну іграшку.
— Какао будеш? — пропоную я.
Вона не заперечує.
— Навіщо ти її сюди покликала? — запитую я Світлану, коли ми вже сидимо за новенькою барною стійкою нашої кухні.