Остання любов президента

Я озираюсь на отця Василія. Він розуміє мій погляд.

— Людей треба любити, — басить він неголосно. — Хоч це й сволота. Але любити треба, бо інакше вони стануть ще гіршою сволотою.

У Давида Ісааковича пречудовий настрій. У кутку землянки стоїть ціла батарея пляшок з-під горілки та пива.

— Назбиралося за першотравневі свята! — хвалиться він. — Тут десь карбованців на дванадцять! Головне — на інший берег перенести!

Ми міркуємо: де накривати «стіл»? У землянці чи на березі. Вирішуємо — між землянкою та берегом, точніше — побіля землянки.

Розстеляємо старе покривало. Виймаємо з обох кульків принесений нами харч і пляшку горілки. Старий заметушився, розставляє сякі-такі тарілки й склянки. Ріжемо «арнаутку» й ковбасу товстими шматками.

Десь неподалік награє магнітофон.

В отця Василія у руках раптом з’являється літрова фляга в брезентовому чохлі. Він скручує кришку і наливає у склянки щось коричневе і дуже підозріле.

На обличчі старого з’являється питальна розгубленість.

— Ти це що? — скислим голосом запитує він.

— Усе в нормі, — заспокоює отець Василій. Потім дістає з кишені три маленькі мельхіорові чарки і розставляє їх поруч із наповненими склянками.

— Ми ж п’ємо, щоб говорити, а не щоб напиватись! — Тепер він тримає в руках пляшку горілки. — Портвейн зі склянок — добре, а от горілка потребує значно повільнішого темпу.

— А це ти чого налив? — обережно цікавиться старий, киваючи на свою склянку.

— Що-що, споконвіку народний напій. Квас! Будемо ним запивати!

Слово «квас» діє на старого заспокійливо. На мене теж. Я відразу ж беру свою склянку і роблю величезний ковток. Узимку чомусь квас не продають, та й зараз я ніби не зустрічав на вулицях бочок із квасом.

— Ну що? — Давид Ісаакович бере ініціативу в свої руки. — За Перемогу!

Цокаємось. П’ємо. Закусуємо.

— Перемога, друзі, серйозна річ, — жуючи ковбасу, трішки незрозуміло промовляє отець Василій.

— Ще б пак! — вигукує старий. — Скільки крові пролито!

— Та я не про цю перемогу. — Батюшка махає рукою. — Я маю на увазі перемогу, яка в душі виникає і залишається, коли людина живе у злагоді з Богом.

— Хоч би сьогодні дав Богові відпочити! — Давид Ісаакович засмучено хитає головою. — Ми ж святкуємо, а не молимось!

— А яка різниця? Молитва — теж свято. Ну добре... — Тепер батюшка трусить головою, а коли він трусить, його густа чуприна підіймається, а борода ходить ходором у всі боки. Я відразу згадую нові автобуси, які недавно з’явились у Києві. В них посередині щось схоже на гармошку, а коли вони повертають на перехресті, то автобус «переламується», а потім вирівнюється. Так ось там написано: «Обережно, занос два метри!».

— Гаразд, — повторює отець Василій. — Хоч ти, Давиде, й не правий. Адже Бог тебе любить! Скільки разів до тебе сюди приходила міліція? Скільки разів обіцяли знести к бісу твою землянку? А не знесли. Чому? Тому, що з тобою Бог!