Повзе змія

— Зручніше, аби ми перейшли на «ти», — Глод хотів сказати щось справді інше, та всі заготовки випередила саме ця фраза.

— Чудово. Вибач, що висмикнула з відпустки, але тут така справа…

— Знаю я про ваші справи, — вийшло трошки грубувато, і Максим невідомо чому знітився. Він справді не був готовий до подібної зустрічі й саме такого повороту розмови. — Я конче вам потрібний?

— Ти у нас запланований як одна з головних дійових осіб. Власне, потрібно невеличке інтерв’ю з опером, який безпосередньо брав участь у розшуку Баглая. А тут узагалі супер — людина не просто входила до оперативної групи, а сама, власними силами затримала особливо небезпечного злочинця.

— Може, не треба так офіційно… І взагалі, я ніколи інтерв’ю не давав, тим більше — телебаченню, і взагалі — на такому рівні. Нехай вам Калита все розповість, вони краще знають. Слава Богу, тоді, коли накрили всю групу, так старалися, так розказували — як у них язики не повідпадали. Баглай тут у нас на периферії шуму на всю Україну наробив, було про що говорити.

— А ти особисто можеш про щось згадати? Розумієш, Максиме, начальство начальством, а нам для нормальної програми потрібна жива людина.

— Нічого собі! А вони всі мертві хіба?

— Ти не так зрозумів, — Олена вже відчувала брак аргументів, вона не знала, як пояснити цьому міліціонерові з очима, геть позбавленими будь-якої зацікавленості, чому саме його розповідь повинна стати одним із основних фрагментів їхньої програми. — Живі не у, так би мовити, фізичному розумінні… Хтось неказенний, ось.

— Ти думаєш, я такий, який треба? Той самий, неказенний… Неказенний, гм…

Слово сподобалося Глодові відразу. Олена не готувала його заздалегідь, воно щойно зродилося в голові, прийшло, наче осяяння, зринуло, як соломинка для потопаючого. Вона й подумати не могла, що Максим давно шукав для себе визначальний термін: яким саме йому не хотілося б бути, чого не сказала й не пояснила йому Наталка, йдучи з їхнього спільного дому, квартири, з його життя. Ось вона, відповідь. Злетіла з нафарбованих дорогою стійкою помадою пухкеньких вуст київської гості.

Казенний. Таким його почала бачити Наталка. Не так важливо, що вона виховувалася в казенній родині, бачила казенного батька, казенну матір, слухала з дитинства такого самого казенного діда. А тут, виходить, потрібно щось принципово нове, неказенне за визначенням. Так, так…

— Я справді не хочу тебе підвести, Олено, але навряд чи зможу виглядати таким, яким ти мене собі уявляєш. Вийде штучно, дуже не хочеться, та все одно вийде якась відверта лажа, — він заплутався, аби сформулювати думку, зробив паузу, поліз по цигарки в бічну кишеню сорочки, пачка зачепилася за край і, на превеликий Глодів подив, не втрималася в пальцях, випала, кілька цигарок покотилося по землі. Максим спересердя копнув її носаком, безпорадно розвів руками. — Ну, не мій день, бачиш! Так і далі піде! Завалю вам усю роботу.