Повзе змія

Замість відповіді Корнієнко зробив іще один крок до її ліжка, повільно витягнув руки з-за спини. Навіть незначні рештки слів застрягли в горлі остаточно, погляд Олени прикипів до правиці чоловіка. У місячному сяйві вона побачила відрізок колючого дроту, затиснутого у правому кулаці. Спокійно, не промовляючи жодного слова, він розтиснув правицю і почав намотувати кінець дроту довкола долоні. Обернувши його кілька разів, він сильно стиснув кулак, навіть не скривившись від болю. Олена не могла при благенькому природному освітленні бачити кров, але вона бачила її дуже чітко, бачила кожну краплину, що стікала з понівеченої руки режисера на килимове покриття підлоги. Так само повільно він накрутив другий кінець дроту на ліву руку, теж стиснув її в кулак, кров закрапала, він витягнув руки перед собою, стиснув кулаки сильніше — кров зацебеніла струмочками.

І враз Олена зрозуміла — чоловік тримає в руках зашморг із колючого дроту.

Хоч як притягували її увагу понівечені закривавлені руки, вона зібралася на силі й перевела погляд на обличчя Корнієнка. Та його закрила тінь, тепер перед нею височіла людина без обличчя, ніби запнута чорною машкарою, більше схожа на привид, аніж людину з плоті та крові. Нараз за спиною привида щось заворушилося, і поруч з’явився ще один такий самий фантом. У правій руці він тримав одноразовий медичний шприц, голку спрямував у бік Олени. Зараз один почне душити мене дротом, другий вколе повітря у вену, — подумала вона якось відсторонено. — Вони хочуть подивитися, від чого я швидше помру. Їх прислали по мою душу. Їх прислали по мене.

Постаті не рухалися. Та враз той, хто донедавна був Корнієнком, рвучко розвернувся і накинув зашморг на шию постаті зі шприцом. Жертва не опиралася, лише змахнула руками, зігнула ноги в колінах і чи то захрипіла в передсмертній агонії, чи то зайшлася моторошним вурдалацьким сміхом. Колючий дріт впивався в шию все сильніше, Олена могла бачити це дуже чітко, наче стояла поруч із ними. Враз голова відділилася від тіла, з того місця, де вона щойно була, вистромилася тонка зміїна голівка, ніч довкола наповнилася сичанням, й аж тепер Олена змогла дати волю своїм легеням, випускаючи разом з криком на волю свій переляк…

…і, тепер уже насправді, прокинулася від власного крику.

Деякий час вона лежала на спині, натягнувши простирадло аж до підборіддя. Вікна її «напівлюксу» дивились у двір, тому місячне сяйво не проходило крізь них і в кімнаті справді було темно. Очі потроху призвичаїлися, але, крім темряви, Олена нічого перед собою й далі не бачила. Висунути з-під простирадла руку, намацати вимикача над головою й засвітити нічника вона не наважувалася. А коли нарешті обережно піднесла праву руку догори, з криком відсмикнула її, торкнувшись дроту — видіння зміїної голівки ще жили в свідомості. Друга спроба виявилася вдалішою, світло від лампочки-«сороківки» нічого страшного не висвітило. Ще кілька хвилин Олена не наважувалася підвестися з ліжка. Коли спустила ноги на підлогу, знову зойкнула і підібгала їх. Лише пересвідчившись, що кров їй теж наснилася, вона таки підвелася, наблизилася до дверей, обережно смикнула за ручку.