Найкращий сищик та падіння імперії

— Вона щось казала про ці малюнки? — спитав я.

— Ні. Коли я спитала, в неї почалася істерика. Я сховала їх, подумала, що якісь дитячі жахи. Я вже й забула про них, а оце випадково згадала і вирішила вам показати. Ось дивіться, останній малюнок.

Поліна показала третій аркуш. На ньому був вершник у плащі з гілок, у короні з гілок, з ногами-корінням, з величезною палицею у руках. Він велично їхав кудись, а за ним піші чудовиська з попереднього малюнка. Поперек коня лежало дівча. Чи неживе, чи непритомне.

— Я заборонила їй малювати це, бо після кожного малюнка траплялася істерика, — пояснила Поліна. — Ярина більше не малювала.

— З нею можна поговорити?

— На жаль, ні. Минулого року вона потонула. У болоті. Дівчата ходили по журавлину, бідолаха зійшла зі стежини і потонула. Так і не знайшли.

— Ви комусь іще показували ці малюнки? — спитав я.

— Так, лікарю в Житомирі, Йозефові Шромту. Освічена людина, він цікавиться психологією.

— Ви показували до того, як дівчина зникла, чи після?

— До того, десь за місяць. Я хотіла знати, що можуть означати такі малюнки, — пояснила Поліна.

— І що він сказав?

— Він дуже розхвилювався, сказав, що ці малюнки свідчать про великий шок, який пережила дівчина, але вірити їм не треба, бо це дитячі жахи. А що ви про це думаєте, Іване Карповичу?

— Я думаю, що ми занадто мало знаємо про цю справу, щоб робити якісь висновки.

— Але це якийсь жах.

— Жах здебільшого з’являється тоді, коли людина знає замало. У нічному лісі нам можуть привидітися чудовиська, бо там погано видно. У денному лісі ж їх не буде. Не треба вигадувати зайвого.

— Це ви кажете, щоб мене заспокоїти?

— Поліно, я трохи знаю вас і думаю, що вас не треба заспокоювати, ви маєте залізні нерви, — усміхнувся їй. — Збережіть ці малюнки і нікому їх більше не показуйте.

— Добре, — кивнула Поліна.

Коли вона пішла, я сів дивитися мапу. Велике болото на півночі від Дергачів. На мапі не було позначено якихось островів чи, тим більше, населених пунктів. Болото і болото верст на сорок. У мене були неприємні спогади про болота, але все одно вирішив проїхатися туди, подивитися. Спитав у Поліни, чи немає в неї бінокля.

— Є, від старого полковника. — Поліна знайшла мені непоганий польовий бінокль. — У мене ще є манліхер, теж від нього. Можу дати.

— Ні, я ж не на війну їду. Буду ближче до вечора. Можу і не повернутися, то не хвилюйтеся, — попередив я. Бінокль сховав під шинель, щоб ніхто його не бачив.

Виїхав. На дорогу можна було не потикатися, їхав лісом уздовж. Потім повернув і поїхав за компасом. Години за дві виїхав на невеличкий пагорб за яким починалося болото. Прив’язав коня, здерся на велику сосну, почав дивитися у бінокль. Попереду, десь верст за сім, виднівся острів. Принаймні помітно було досить високі дерева, які в болоті не ростимуть. Я зліз і потихеньку поїхав уздовж болота, сподіваючись знайти брід на той острів. Десь за дві версти знайшов на краю болота витоптане місце. Багато слідів, щоправда, звичайних: коней та людей. Що вони тут робили? Я вирізав довгу жердину, почав тицяти нею у болото в пошуках броду. Але ні, глибоко. Броду не було. Тоді що робили на березі болота ті вершники, чиї сліди я бачив? Я заліз на дерево, ще подивився у бік острова. Побачив дим. Здається, там хтось був.

Я вирішив поїхати по слідах вершників. Вони вели спочатку на південь, а потім почали ухилятися на захід. На мапі в тому напрямку було село Журавне з маєтком пана Крамського. Я відчув, що зголоднів. Добре, що взяв у дорогу м’яса з хлібом, то під’їв. Потім зупинив коня, зістрибнув на землю, присів. Гілочка на піску. Далі ще одна, потім ще. Гілки були не сухі, наче хтось накидав їх на стежині, якою їхали вершники. Сів у сідло і поїхав далі. Десь за годину був уже біля Журавного. Виїхав із лісу, побачив пагорб, на якому стояв кількаповерховий будинок. Саме ж село було під пагорбом. Я подивився на маєток у бінокль. Будинок, зроблений з червоної цегли і оточений десь чотириметровою огорожею з дерев’яних колод. На мурах стояло кілька хлопців із рушницями. Цей Крамський піклувався про свою охорону. Я сховав бінокль, не встиг доїхати з лісу до села, як мене помітили з маєтку. Ось вискочили двоє вершників і скотилися з пагорба до мене. Дивилися нахабно.

— Хто такий? — спитав один.

— Варфоломій Мурзін, прикажчик із Києва. Пан ваш удома? — я відповідав зухвало, давав зрозуміти, що не боюся. Лакеї трохи розгубилися.

— А чого тобі від нашого пана треба?

— А тобі що до того? Вдома пан чи ні? — гримнув я. Показував, що на них часу не витрачатиму.

— Не кричи, їдьмо.

Ми поїхали на пагорб, мій кінь ледь вигріб, сопів, наче самовар. Заїхали за огорожу у двір, я зліз із коня, мене повели до будинку. Побачив у дворі палі, до яких прибито кілька хижих птахів: соколів, кібців, навіть сову одну. Здивувався я. Мене завели до будинку, великого, чистого, відремонтованого. Не схожий він був на зазвичай занедбані панські маєтки. Видно, що жив тут господар. Слуги, яких було кілька десятків, бігали та вистелялися, показували, що пан тут суворий. Хвилин за десять слуга сказав мені заходити і відчинив двері. Я зайшов у велику кімнату, в кабінет господаря — з каміном, дерев’яним столом і стінами, прикрашеними опудалами диких звірів: кабанів, лосів, рисей, косуль. Були навіть ведмідь та зубр. За столом сидів дебелий чолов’яга зі світлим рідким волоссям. Широкоплечий, високий, з грубим, наче витесаним сокирою, обличчям. Це був Аркадій Всеволодович Крамський. Він уважно дивився на мене. З його погляду зрозуміло було, що це людина розумна, хитра, може, і небезпечна. Слуга, який мене завів, став біля дверей.