Остання подорож Сутіна

Художник розгублено виходить і спускається сходами на нижні поверхи, випадково відчиняє там двері до котельні, завмирає, вражений кількістю товстих і тонких труб, вслухається в приглушену музику труб, вдихає солодкавий запах пилу. Трубами повільно перекочуються на всі боки звуки, вони то пришвидшуються, то знову заспокоюються, у трубах шумить і свистить, тріщить і постукує, тоді знову на якусь мить тихне. Раптом щось вищить, художник здригається, немов впійманий на гарячому.

Він заблукав у підземних білих джунглях опалювальних труб. З відсутнім виглядом відкриває білі пристінні шафи, яких тут дуже багато. Вони всі порожні, аж врешті він відчиняє ще одну і здригається. Сюди насипали сміття з різким запахом, око художника помічає спочатку металеві тони і покручені форми, а тоді врешті розпізнає те, не впізнати чого не може. Перед ним тюбики з фарбами, видушені, покручені, зім’яті нетерплячою долонею, тут заліплені фарбою пензлі й лопатки, понищені полотна. Величезний смітник, якого незнати хто неуважно випорожнив у простору шафу. Він не може зрозуміти, яке почуття огортає його: радість чи біль, спочатку він не відчуває нічого, крім цього ватяного сомнамбулічного подиву.

І все ж він береться, як автомат, виймати все те малярське викинене на смітник причандалля предмет за предметом з шафи — виймає то все, немов скарби з затонулого корабля, що пролежав ржавіючи на дні моря десятки років і до якого зазирали тільки дурні риби, скати, сірі підводні істоти. Він розкладає позаліплювані фарбами пензлі, металеві тюбики фарб із вм’ятинами посередині й кольоровими наліпками, обдерті підрамники, понищені, надірвані, діряві прямокутники полотна. Він розкладає все це добро на підлозі котельні, і складається враження, що все те сміття просто лежало там і чекало, поки він прийде і наведе лад. Безглузда збірка в цій в’язниці, у цьому райському куточку, де малювати заборонено, де живопис — не більше, ніж оце старе приладдя, не більше, ніж сміття, відібране в когось, перенесене сюди, хоча насправді воно валялося десь, поширюючи різкий запах розчинника на злежаній вогкій повсті та на полотні з характерним затхлим духом.

В одній з труб щось гучно клацає, і художник опритомнює, поспіхом пакує акуратно посортований малювальний непотріб назад до шафи, швидко встає, озирається. Нікого. Точно нікого? Йому вчувається чиясь присутність у цьому приміщенні, але він вдає, ніби саме вирішив повільно і безтурботно покинути котельну. Опинившись на сходах, він пришвидшує кроки, підіймається догори, заходить у свій, правильний коридор, мозок безпомильно зафіксував віддаль до дверей, тож він за мить опиниться у своєму сніжно-білому ліжкові.