Остання подорож Сутіна

Він зрозумів. Ця сцена з постатями, з яких так жорстоко знущалися, з постатями, схожими на Ґершена і Тамару, розповідь незнайомого пацієнта про мінське ґетто і душогубки, урна з білим прахом Ліворно і нестерпна порожнеча приміщення, де діти зібралися навколо маленького кондитера готувати змову проти доктора Бога, намовляючи його, художника Хаїма Сутіна відновити малювання — все це розтормосило його з болісної байдужості. Як він ненавидить тепер свій розбитий білий рай.

І от тепер у підвалі серед опалювальних труб він береться за давні ритуали. Спочатку зволікаючи і навпомацки, тоді поступово активніше, а тоді до нього щораз упевненіше почало повертатися колишнє шаленство. Так, здається, біль повернувся, і він був готовий відповісти йому. Біль знову скрутив його, змусив його здригнутися, заскавчати від удару кулака болю. Він знову був здоровий — від безболісності.

Це — новий початок. Він не малює пажів і кухарчуків, не малює Шарло і дівчинки, що йде до першого причастя, не малює загублених дітей з їхніми матерями, не малює розхитаних пагорбів у Сере, ані вулиць у Кань-сюр-Мері, що злітають вгору, не малює покарлюченого Шартрського собору. Не малює він і Бога в білому перед білосніжним полотном, ані захованого за ним доктора Кно, ані козлоподібного доктора Ормана в білому купальному халаті. Пізніший глядач зможе сказати: Тут нічого немає, нічого не видно. Просто біла порожнеча.

Тепер він малює — сам себе, як він лежить на своїх білих простирадлах, що вкривають його ноги, склавши руки поверх ковдри, сховавши пальці з забарвленими фарбою нігтями в долонях, здається, що вони побожно складені. На ковдрі лежать гладіолуси. Вогненні гладіолуси, які він колись побачив у Сере у кращі часи. Вони нагадують палючі розірвані рани, вони — це тріпотливе тіло квітки. Закривавлені квіти, як тріснуті виразки.