Остання подорож Сутіна
- Автор: Дутли Ральф
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Книги – XXI
- ISBN: 978-617-614-178-5
- Переводчик: Христина Назаркевич
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Остання подорож Сутіна». Краткое содержание книги:
В очах Дебори — зрада
Несподівано відбувається непередбачене. Хіба він не був достатньо обережним? Хіба можна було по ньому впізнати, як спрагло він чекає тих ночей у лікарняних підвалах, тих білих джунглів опалювальних труб і того зневаженого покинутого малярського мотлоху, який він після кожної вилазки знову, разом з усіма тими розпоротими, зішкрябаними і наново замальованими полотнами, акуратно складає назад до шафи? Хіба хтось таємно вистежив його? Ні, але от він приходить, а там вже хтось є, причаївся в темряві і чекає на нього.
Він пригнав у котельню, вигріб з шафи палітру і пензлі, весь цей розпрекрасно брудний набір непотребу, потрібного йому. Часу немає, білі ночі тривають недовго, і поки фарби не засохли в майже використаних тюбиках, він скористається ними до решти.
Він уже, мабуть, добру годину люто мучив полотно, як раптом відчув, що хтось за ним спостерігає. А він терпіти не міг, коли під час малювання хтось за ним спостерігав, внутрішній сором підказував йому полагоджувати ці речі на самоті, як й інтимні тілесні потреби. Навіть у мадмуазель Ґард не було права бачити процес створення картини, а вже всіх тих недоумкуватих перехожих у Сере, Кань-сюр-Мері чи Шампіньї, які звіряли ступінь схожості його картин з реальністю, він ненавидів, як тарганів, що наповзли на полотно. І як тільки він помічав на горизонті когось з таких роззяв, то пакував палітру й мольберт і тікав.
А тепер він навіть не зауважив спочатку, що хтось за ним спостерігає. У ледве освітленому підвальному приміщенні заполоненої білими трубами опалювальної імперії він почувався у безпеці й настільки в самотності, був настільки поглинений малярським сміттям, що просто не чекав такого. У якийсь момент він повертає голову і бачить, що в кутку стоїть вона. Одягнена, звісно ж, у білий одяг, тут все було білого кольору, та й чому б медсестрі не бути одягненій в білий одяг? Це ж її друга шкіра. Вона не каже ані слова. Тільки дивиться строгим поглядом, як він стоїть посеред підвалу зі жмутком пензлів, затиснених у жмені, спітнілий і скручений, задихаючись від люті.
Він не відразу впізнає це обличчя. Хоче заговорити до неї, але її спокійний незворушний погляд саме це йому, здається, і забороняє. Пам’ять перебирає бачені колись обличчя, гарячково, ех, його сонні пучки відразу б розпізнали. Він відчуває, як ці очі, їхній розріз, їхня темрява повільно повертаються до нього. Мінськ? Вільно? Монпарнас? І починає помалу пригадувати, впізнає її таки навіть у цьому білому медсестринському одязі й білих шльопанцях.
У неї очі Дебори Мельник, її сумний рот, якого він одного вечора у Вільні швиденько і перелякано поцілував, коли зустрічав її з консерваторії, щоб мовчки відпровадити додому, до її батьків. Її сім’я жила відразу ж біля Академії мистецтв, їй було шістнадцять, а може взагалі тільки чотирнадцять? Вона вчилася в гімназії, хотіла стати співачкою, тому ходила на курси в консерваторію. Її темні очі, блідість її обличчя, короткий гортанний сміх. Часом вони зніяковіло розмовляли, внизу біля воріт. Поцілунків він боявся не менше, ніж бджолиних укусів.
Так, вона мала ім’я провісниці з Книги суддів. Дебора, бджілка, яка бачить майбутнє. Та зараз він відганяє від себе її обличчя, он у кутку вже стоїть спакований його обшмульганий мішок, Крем і Кіко вже в Парижі, кличуть його до себе. Приїжджай нарешті в столицю світу.
А тоді 1924 року вона знову з’явилася, вже на Монпарнасі. Таке враження, що всі дороги вели з Вільна до Парижа. Вона й далі хотіла стати співачкою, голосно про це розповідала, мріяла завоювати своїм голосом Париж. То було в «Домі», а може в «Ротонді», як усе, що починалося в цьому місті. Вони розмовляли про минуле, але він не ностальгував за тими місцями, він був тут і лише тут, і йому хотілося залишитися тут назавжди. Над їхніми головами відчувалася ніжна близькість, приглушене перешіптування, щось таке, що єднало їх, щось, що ділили між собою тільки вони, навіть якщо то були лиш спогади про кілька вулиць Вільна, про довгий темний під’їзд, де він її боязко поцілував.
Але він відмахується, махає в повітрі рукою, немов дибука проганяє, немов змахує з обличчя нитки павутини. Чому вона знову з’явилася? Її місце в Вільні. Яке жахливе непорозуміння, коли в твоє життя намагаються пробратися жінки з іншого часу, з’явившись зненацька поруч. А ось і я, пам’ятаєш: колись. Але він не хоче ніякого «А пам’ятаєш?». Вільно — то була лиш приступка, що годилася тільки для того, щоб швидко поставити на неї ногу, заскочити і прибути нарешті в майбутнє. Назад до Вільна не вела жодна з доріг. Чуєш? Жодна.