Остання подорож Сутіна
- Автор: Дутли Ральф
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Книги – XXI
- ISBN: 978-617-614-178-5
- Переводчик: Христина Назаркевич
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Остання подорож Сутіна». Краткое содержание книги:
Ґард! Я їду і їду до Парижа, як тоді, 1913 року. Тепер я їду не з Вільна, а з берегів Луари, неподалік від демаркаційної лінії. Сьогодні не було б сенсу переходити через неї, я надто довго зволікав. Я мушу на операцію. Їду до білого раю. Їду в край молока.
Він був таємничим, самотнім, недовірливим. Усе в ньому було дивним і чужим. Я жила з ним, не підозрюючи, що він за художник. Працюючи у себе в майстерні, він терпіти не міг, коли йому заважали. Він користувався незліченною кількістю пензлів і в гарячці компонуванння жбурляв їх одного за одним позад себе на підлогу. Всюди лежали розкидані тюбики фарб і пензлі, розтоптані й поламані. Часом він наносив фарбу руками, брав фарбу на пучки пальців, так вона і залишалася за нігтями, відмити її було неможливо. Закінчивши роботу, він повертав картину до стіни, щоб ніхто не міг її побачити. Він цілком серйозно вимагав від мене, щоб я не дивилася на його картини. Замикав їх у шафу. Він не бажав собі, щоб я їх бачила. А я і не вимагала. Мені вистачало, що я живу поруч. Ми були створені для того, щоб розуміти одне одного, я кохала його. От і все.
Ґард! Ніхто ніколи не бачив моїх картин. Вони такі ж невидимі, як і я. Я боявся подивитися на них удруге. Боявся, що почую з них голос, який накаже мені зруйнувати їх, розпороти полотно ножем, спалити все. Я ніколи не малював тебе, щоб не мусити тебе палити.
Ті два роки перед війною ми з Сутіном жили кожним днем, насолоджувалися кожною годиною, радістю бути разом, скромна втіха загроженого щастя. Ми добровільно скасували наше минуле і не зазирали в майбутнє.
Ґард! Хіба хтось знає, що таке майбутнє. Воно — малина. Воно захолоне, ніхто нас там не любитиме так, як любимо себе зараз ми. Воно — пустеля. Полин, відсутність. Там — самі лиш чужі, хитають головами, не дивляться на нас. Ґард! У Мінську і Вільні мені хотілося якнайшвидше дістатися майбутнього, я був такий нетерплячий, мені було так спішно. Париж був у майбутньому, я хотів туди. Але майбутнє відволікає від того образу, який твориться всередині нас. Затримати час, ті роки у Вулику, ось чого б я тепер хотів понад усе. І грубе полотно норовисто піддавалося.
У готелі «де ла Пе» на бульварі Распай я познайомилася з парою австрійців. Вони, як і я, втекли від гітлерівського терору. Париж був для них транзитною зупинкою, вони чекали на еміграцію до Америки. Я звернулася до пані Тенненбаум, запитала її, чи не міг би її чоловік оглянути Сутіна. Лікар запропонував зробити рентген шлунка, Хаїм погодився, щоб зробили мені приємність. Сутіна мучить, сказав мені доктор Тенненбаум, дуже глибока виразка шлунка. Боюся, хвороба зайшла надто далеко, у стадію невиліковності. Його організм слабкий і зношений. Не думаю, що цьому чоловікові судилося прожити довше, ніж пять-шість років. Невже немає ніякої надії? — запитала я. Сподіваймося на чудо, такою була відповідь доктора Тенненбаума. Він приписав Сутінові бісмутовий порошок, папаверин, ларистин. Всі ми в той час сподівалися на чудо. Люди мали найгірші передчуття, війна ставала дедалі реальнішою загрозою, в радіо лунають ці гавкучі промови, а люди сподіваються на чудо, хіба то не неймовірно?
Нашою помилкою було розраховування на чудо. Біль — то помилка, яка в нас живе. Білий рай наповнений молоком, яке мене чекає. Я не хотів потонути у власній крові. Ґард! Хто ніколи не від'їжджає, той ніколи й не повертатиметься.
Сутін повикидав ліки, обізвав лікаря шарлатаном. Мадлен Кастен особисто знала видатного фахівця, професора Ґоссе. Його діагноз був ідентичний. Тепер Сутін вирішив одужати, правильно харчуватися, ковтати всі приписані йому ліки. Цілими роками він їв варену картоплю, несолені розварені макарони, перетерті овочеві супи, пив каву з молоком. Він сильно схуд, можна було бачити його ребра кольору малини. Тепер він повернув собі смак їжі, я купувала для нього шинку, варила м’ясо, пекла курей… Коли я ставила їжу на стіл, він жартував: Не торкайся до курки, то все — моє. Йому подобалося знову почати жити.
Портретовані постаті мали б наказати часові зупинитися. І тільки виразка з’являлася, як нерівномірний пульс, пропущений ритм підганяв її. Ґард! Ти ж не покинеш мене, коли мені треба буде до Парижа на операцію? Скільки разів я тебе останнім часом кликав! Мені здається, я їду в холодне майбутнє. Там є край молока, все біле, корови також білі. Я мушу пройти крізь біле, воно вилікує мене, Ґард!