Остання подорож Сутіна

Він ловить себе на цьому, якщо точніше — його вказівні пальці ловлять його. Малювати тут йому заборонили. Він здоровий. Повністю звільнений від болю. Що, навіть тих кілька ліній, які вказівний палець рисує на віконній шибі, навіть їх не можна? То ж такі рисунки, як тоді, коли він рисував на балтійському піску гострим кінцем шишки найнеймовірніші портрети. А тут перед ним була шиба, на якій не залишалося ані найменшого знаку, настільки вона була чиста.

З відчуттям розчарованої провини він відступає від вікна, підіймається вузькими сходами наприкінці коридору нагору. Ця лікарня неймовірно велика і важко збагнути її планування, тут безліч вигнутих дверей і шаф при стінах. І хоча звуків зараз немає, він дивується, що ніколи не зустрічає когось з пацієнтів або з доглядачів, нема нікого, хто б попросив його вернутися назад у палату.

Він врешті відважується заходити на тому верхньому поверсі, на якому він вже побував у кімнаті з дерев’яною лялькою і підслуховував комітет змовників навколо маленького кондитера, у всі двері підряд. Немає нікого, всі приміщення порожні. Різке сліпуче світло. Тоді він відчиняє наступні двері, за якими, як і за попередніми, не очікує вже нічого побачити, і заклякає. У сліпучому білому кубі стоять акуратними рядами картини на підрамниках, деякі вже в рамках, інші — ні. Десятки, кілька десятків картин, кімната майже повністю заставлена ними, і тільки вузькі проходи між рядами дозволяють пройти поміж ними. Хтось їх тут надзвичайно акуратно поставив — от тільки хто? Тим паче — у клініці, де малювати суворо заборонено?

Несміливо він береться двома пальцями розділяти полотна і зазирати на сюжети. Його охоплює невимовний шок. Цього просто не може бути! Йому здається, що він збожеволів, коли він розпізнає свої картини, однак не ті, які купили Ґійом, Барнз чи Кастені, ні, поза всяким сумнівом перед ним — саме ті картини, які він власноручно зруйнував упродовж свого життя, розпоров, охоплений люттю невдоволення, спалив у непогамовній жадобі стерти їх з лиця землі. А тут, тут їх хтось ретельно зібрав, виглядає, що всі вони тут. Він розпізнає навіть ті роботи, які останніми палив у Шампіньї перед виїздом у клініку в Шиноні, спалив їх у чаді каміна з поганою тягою у маленькому домику біля входу до парку Ґран, край дороги, що веде в Пуан.

Тільки як, як це стало можливим, що вони всі опинилися тут, хто, хто той ідіот, що позбирав всі жертви його руйнівного шалу? Хіба з попелу і клаптів полотна можна зліпити знову цілість? Він не вірив у воскресіння, тож і в воскресіння своїх картин не вірив. Їм, як і людям, не можна сподіватися на прихід Месії. Чи, може, картини, як і люди, мають мигдальну кісточку, яка робить їх незнищенними? Тут їх акуратно поскладали — повний реєстр його руйнівних злочинів.