Остання подорож Сутіна

У серпні 1939 року ми поїхали в Сіврі, село неподалік від Осера. Про нього захоплено розповідав литовський художник Айншильд, прегарний краєвид, цілковитий спокій, здаля від монпарнаської гарячки. Виринули дзвіниці Осера. Сіврі, єдина в селі крамниця колоніальних товарів, тютюн, молоко, ковбаса і нитки до шиття. У тій же крамниці можна було випити кави або чарку. Кімната в мадам Ґалан, проста і чиста, воду треба було помпувати на вулиці. Дорога до Іль-сюр-Серен, сонце і тополі. Сутін нераз їх малював. Підстрілених зайців, замурзаних селянських дітлахів. Щоб змусити їх трохи посидіти, я роздавала їм солодощі. То було наше останнє боязке літо, Сутін насторожено чатував на свіжі газети, намагався зрозуміти, що саме відбувається з тамтого боку кордону. Першого вересня 1939 року Польща, за два дні війну оголошує Франція. Перед цим ми були не більше як двома диваками з Монпарнасу, що проводили тут літо, а тепер нас раптово запідозрили в шпигунстві. В усякому разі ми були «ворожими іноземцями», а те, що нас самих переслідували, нікого не цікавило. Тижнем раніше Молотов і Ріббентроп підписали пакт про ненапад. А бургомістр, мсьє Себілот, роздуваючись від власної важливості, заборонив обом примітним іноземцям з тими їхніми підозрілими німецьким і слов’янським акцентом будь-куди їхати звідси «до отримання відповідних розпоряджень». Ми застрягли в Севрі. Літня ідилія перетворилася на кайдани. Врешті, після численних звернень, Сутін отримав дозвіл поїхати до Парижа на консультацію до лікаря. Він присягав мені, щоб трохи заспокоїти: Ти-моя-дружина. Довірся-мені. Я-тебе-ніколи-не-покину, не-втра-чай-сили-духу.