У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший
- Автор: Химко Андрій
- Серия: У пазурах вампіра #1
- Год: 2008
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-493-132-5
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший». Краткое содержание книги:
Над цим непересічним масштабним твором Андрій Іванович працював упродовж багатьох років, урятував його від всевидющого ока КДБ, закопавши в скляній банці на городі. Нині цей незаперечний документ про знущання комуністичної влади над українським народом приходить до читача.
А ще шкода йому було активних волревкомівців Михайла Коваленка, Юхима Гордієнка, уповноваженого Федора Буганова та заввідділом повіткому якусь Юрченко, яких у селі Телепино ворогами народу і куркулями було забито на смерть на бойових постах.
Інформація про сповіщення органами ЧОНу відповідних інстанцій після пильної ретельної перевірки про загибель комкора Котовського з вини комісара Ястребова і начальника штабу Гукова хлопця не зацікавила, бо чого стріляти, коли громадянська війна вже скінчилася. А от повідомлення відділів освіти та культури райвиків та окружкомів Шевченкового краю про книгодрукування радували школяра, бо книжки любив дуже. Тож зацікавлено перечитував список із двохсот назв книг, які згідно із настановами ВУЦВИКу та ЦК КП(б)У мав видати “Черкаський Сіяч” на базі типографії Колодочки: “Оповідання із української історії для початкової школи” Г.Коваленка; “Хата”, “Олеся” і “Без хліба” Б.Грінченка; “Хам” Елізи Ожешко; “Микола Джеря”, “Кайдашева сім’я”, “Оповідання про бабу Палажку і бабу Параску”, “Поеми”, “Старосвітські батюшки й матушки” Нечуя-Левицького; “Великий шум” і “Мойсей” І.Франка; “Твори” Гулака-Артемовського; “Приказки” Євгена Гребінки; “Байки” Левка Боровиковського; “Поезії” Івана Манжури; “Думи кобзарські” та “Історико-етнографічні дослідження Миколи Сумцова” та багато інших.
Петрусь плавав у новослів’ях і складному словосплетиві з прочитаного у принесених часописах, записував усе незрозуміле і біг до Марти Давидівни за виясненнями. Та часто робила великі очі від його запитань, проте в душі тішилася і радо пояснювала. Почуття причетності до хлопцевих потуг надихало її, як учительку, до ще більшої самозреченості…
Хоч і покращилося життя в Карповій сім’ї, а давно заведені порядки і при статках не змінилися, навпаки - усталилися в ощадливості й суворості господаря. Карпо, наприклад, ставився зневажливо до вишколення дітей, а найпаче Петруся, котрий був запопадливим до навчання і тому з нетерпінням чекав святої неділі, що могла хоч натимчас відкрити йому світ, а натомість часто виявлялася зіпсованою чи болісно сковерканою.
Якоїсь неділі Петрусь проснувся ще в досвіток і чекав, як пришестя, благовісного церковного дзвону, коли родина традиційно сяде навкруги сирна-столика обідати. Чекав, власне, не обіду, бо вже потай із-під фартушини матері не раз перекусив, а післяобіднього читання батькові, по якому той задрімає, і можна буде дременути на чотири вітри на саму Луку, до циганських наметів-шатрів, на Камінну Гору, чи й у степ, де очі впираються лише в небо, в оживлений серпанковий обрій.
Обід, як завжди, для хлопця тягнеться довго й марудно: спочатку батько з матір’ю, поставивши всіх дітей на коліна, моляться, далі батько статечно хрестить страви і аж тоді неквапом береться до їжі, даючи знак решті. Боже упаси, допустити комусь поквапливість, в неділю це – злочин і гріх! Сім’я сидить навколо столика на стільчиках і тільки Грицеві дозволяється їсти в постелі – “фершал” заборонив йому сідати разом з усіма, то тепер його місце займає Степанко, хоч ще й ложку не навчився належно тримати. Петрусь набирає в ложку помалу, їсть повільно, хоч міг би вже тричі наїстися. Та нарешті пообідали, перехрестилися, як завжди, до ікон, батько роззувся, перехрестив постіль і ліг.
- Бери-но, сину, і сьогодні Біблію та почитай мені Третю Книгу Царств до кінця.
Петрик ставить табурет, кладе на нього книгу, знаходить місце, до якого дочитав минулого разу, і починає: “Глава двадцять друга. Цар Іудейський із Царем Ізраїльським пішли на війну…” Петрик знає текст мало не напам’ять, але читає повільно, розтяжно, заздалегідь уявляючи себе вже на вулиці чи ще десь і молячи Бога, щоб батько швидше задрімав і засопів, як минулого чи позаминулого разу. Та сьогодні батько раптом розкриває очі.
- Стій-стій! – зводиться він. – Покажи-но, де ти читаєш? – тикає вказівцем у розкриту Біблію.
Хлопець з переляку не може знайти того місця і раптом падає на підлогу, як сніп, від батькового ляпаса.
- Ти що ж це, вилупку! Святе письмо порочиш?! Ану ставай на коліна і прокажи вголос тричі “Вірую во єдиного Бога” і “Отче наш” - розбірливо і повільно, щоб Бог простив тобі прогрішіння, а я послухаю, - позіхає і хрестить собі рота батько.
Велика темна від давності ікона Божої Матері без окладу і скла скорбно дивиться на Петруся, тримаючи маля коло грудей, ніби докоряючи йому, їй услід осуджують його із чотирьох кутів рами херувими-ангели, аж Петрусеві стає страшно.
Проте, вимовляючи вголос слова молитов, він про себе повторює: “Положи батька, Матір Божа, в сон якнайшвидше, щоб я нарешті вийшов на вулицю і відчув Божу неділю!.. Прошу тебе і молю, як ніколи!”
І диво сталося! Богоматір почула його! Батько поволі заснув, похрапуючи, а Петрусь, не доклавши на одне плече хреста, звівся і, поклавши Біблію на постійне місце в шафі, тихо висковзнув з хати. Теплий вітер обдув його пахощами вулиці, запаморочив і змусив забути про все…
Неділя! Вона в житті кожного з родини – ясне видиво на темному тлі чорних буднів, спочинок від тяжкої безкінечної праці, свідок гостин і пригод, заряд бадьорості на цілий наступний тиждень. А особливо неділя в кінці травня, коли все буяє руттям і цвіте молоком, співає й заворожує.
Ще на тижні господар об’явив про наміри виїхати разом із братовою сім’єю у Лісок на спочинок: він, Домашка, Ярися і Тодось – дрожками на лошаках, а Петрусь і Гриць з матір’ю і Степанком – на возі. Приїхали швидко, бо батько не міг стримати Вітра й Змія, а відтак і Гнідко та Гривка бігли за лошаками, не відстаючи. Хори птаства зустріли їх стоголоссям, як у соборі на Великдень, під зеленим шатром у Ліску, коли переїхали свіжотесаний місток і опинилися на острівці. Місток запрудили поперек возами, коней пустили на попас, помолились ретельно і взялися по-недільному снідати й обідати разом, розсівшись на траві навкруг рябчатого бруса-рядна.
Як кому, а Петрусеві їжа смакувала. Не скаржилися й інші. По обіді батьки розповідали дітям про мешканців острова й боліт, та так цікаво і захопливо, що Петрусь слухав, розкривши рота. І не лише він: найменші - Степанко з Васильком - аж завмирали від оповідей старших. Коли ж батьки почали радитися про сінокіс, діти погуртувалися і розійшлися по острову, лишивши тільки Гриця, що волів уже відпочити на возі під спів птаства. Лісок був для зачаклованої красою острова малечі справжньою казкою наяву, а Петрик саме таким уявляв собі рай, в якому жили Адам і Єва, вичитані ним із Біблії. Домашка надибала береста, на якому можна було гойдатися, тож незабаром лісову тишу порушили дитячі скрики радості, відлунені зусібіч. Звіддалік відгукнулись старші, що пішли із Тодосем, і Лісок залило обомовнею.
- Агов! Агов! – гукають діти, і луна будить доокружжя. - Го-го-го! Га-га-га! Кра-кра-кра! Віть-віть-віть! Ках-ках-ках! Вур-вур-вур! Ку-ку-ку! Кум-кум-кум! – не перекажеш, не повториш, не наслідуєш. Справжній земний рай!..
Покликані на полудник, діти застали коло возів Кузьму Сидоровича, Марію Прокопівну і Левка. Найбільше прибульцям зрадів Петрик, бо сподівався ще щось почути про революцію і поточний момент. Поки готували й подавали на убрус, Марія Прокопівна за традицією завела: “Вперед, зорі назустріч!” і всі підхопили, потім співали “Ми ковалі”, улюблені батькові “Вперед, вперед, полки червоні” та “Ой, убито, вбито” і нарешті “А вже років двісті”. Було щось чарівне й заворожливе в отому співі, навіть зголоднілі після прогулянки діти слухали його стримано й захоплено.
З’їли запашну юшку й смажені гриби, подякували Богові за смачний полудник, і Пилип з Карпом, Левком і Кузьмою Сидоровичем відійшли до воза поговорити, а хворий цікавістю Петрусь, непомічений батьком, примостився під возом, щоб почути розмову старших.
- Отак-то воно, - перервав мовчанку вчитель. – Бурхливі часи не скінчилися і посилають нашому людові нові випробування, ще більші, аніж усі дотеперішні. Адже про самовизначення і незалежність уже й мова не йде! При спасінні Росії купівлею миру домовами з Польщею, Фінляндією, Естонією, Литвою, Латвією, Румунією їх народи зуміли вирватися із пазурів імперії, а ми при отакій чисельності, як і білоруси, до того не спромоглися, тож тепер змушені думати…