Антирадянські історії
- Автор: Панфілов Олєґ
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Мандрівець
- ISBN: 978-966-634-933-3
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Антирадянські історії». Краткое содержание книги:
Тотальному обману слугує і новітня інформаційна агресія, що її Кремль розв’язав, приховуючи криваві події вже сучасних воєн: двох російсько-чеченських, російсько-грузинської, а тепер — російсько-української та анексії Криму.
Книгу складають публікації кількох останніх років, здебільшого написаних для проекту Радіо Свобода «Крим. Реалії», а також матеріали курсу лекцій у Державному університеті Ілії «Росія на Кавказі: історія ментальної окупації».
Для широкого загалу: істориків, журналістів, студентів та всіх, хто цікавиться історією.
У 1980-х роках через ірраціональне використання води річок Сирдар’я та Амудар’я практично зникло Аральське море. Радянському Союзу потрібні були порох і тверде ракетне паливо, що його виробляли з бавовни. Для поливу плантацій бавовнику необхідна величезна кількість води, яку і забирали з двох основних річок Центральної Азії. У результаті Аральське море буквально на очах почало висихати, перетворившись на величезний басейн, покритий кіркою сухої землі. Якщо вірити Путіну, це також «русскій мір», а точніше, наслідки імперської політики.
Назарбаєв зустрів повідомлення про підписання у Біловезькій Пущі угоди про припинення діяльності СРСР, чомусь одразу назване «слов’янською змовою» насторожено. Через два тижні, 21 грудня 1991 року, він був вимушений приєднатися до угоди, а її, своєю чергою, було перетворено на угоду про створення СНД. Почався період існування радянської імперії у новому вигляді: більшість радянських республік очолили колишні комуністичні лідери, які мало чим відрізнялися один від одного в методах збереження влади, а отже, збереження своїх новоутворених країн для кремлівських амбіцій.
З часом у пошуку нових умов кожна країна вибирала варіанти співіснування й існування. Частина країн намагалася вийти з-під контролю Кремля, більша частина вважала себе залежною не лише економічно, а й ментально. Створення національних держав з радянським минулим і пострадянським сьогоденням виявилося неймовірно складною справою. І тут можна погодитися з Путіним, що Назарбаєв справді виявив себе керівником країни, який не допустив конфліктів, розвиває її, і вона за рівнем життя випередила навіть Росію.
Назарбаєву дісталася складна країна, в якій близько 26 відсотків населення становлять росіяни, а зросійщення казахського населення за 200 років після завоювання досягло неймовірного рівня, коли практично всі міські казахи і більшість сільського населення здебільшого послуговуються російською мовою. Російська мова з 1995 року є такою, що «офіційно вживається в державних установах і органах місцевого самоврядування», але насправді вона, як і раніше, є основною і в побуті, і в роботі державних органів. Ще кілька років тому єдиний у країні університет, у Караґанді, випускав групу студентів-журналістів з казахською робочою мовою. Кілька років газета «Казахская правда», що виходила в Алмати, радикальна за своїми поглядами, друкувала статті свого засновника академіка Алдана Аїмбетова російською (!) мовою.
Проте Назарбаєву вдавалося зберігати баланс між заполітизованими російськими організаціями, найбільша з яких «Лад» налічує понад 50 тисяч прибічників, і етнічними казахами, що мріють відродити рідну мову. Їм протистоять ще кілька десятків організацій, які «відстоюють» права росіян Казахстану. Крім «Ладу», це громадське об’єднання «Истоки», кілька товариств «казаків», Російська громада Казахстану, Асоціація вчителів російських шкіл Казахстану, громадське об’єднання «Славянский культурный центр» і Комуністична партія Казахстану.
Не можна сказати, що ситуація критична для казахської мови. До прикладу, «Русская партия Казахстана» першочерговим завданням вважав заклик до всіх росіян, що живуть у Казахстані, вивчати державну мову. І хоча ця партія маленька, налічує не більше п’яти тисяч осіб, зараз у Казахстані можна побачити на кількох телеканалах ведучими новин казахською мовою етнічних росіян. Із казахською мовою нема проблем у російських жителів сільських районів, а також у змішаних шлюбах.
Зрозуміло, що розв’язання мовної проблеми — справа не двох і не трьох десятків років. Багато молодих етнічних росіян, що їх я зустрічав у Казахстані, не мислять себе в еміграції, а тим паче на «історичній батьківщині». Для них Казахстан став справжньою Батьківщиною. Згадка Путіним Казахстану, а надто в такому негативному контексті, має насторожити і владу, й населення. Звичайно, Путін сподівається, що його інтерпретація подій в Україні, що стала основою для прораганди, превалює і в Казахстані, де транслюються російські телеканали. Але, здається, цитати з Путіна вже почали хвилювати Назарбаєва, який завжди насторожено ставиться до сепаратизму в північних областях Казахстану, де переважає російське населення.
Чи варто чекати повторення «українського варіанта» в Казахстані? Це залежить уже не стільки від казахів, скільки від українців. На Заході вже давно зрозуміли, що «русскій мір» — це фашистська ідеологія, яка не має жодного стосунку до російської культури, тим паче — до мови. В інтерпретації Путіна йдеться виключно про територію. Однак готуватися до того, що в Росії почнуть говорити «Байконур — наш», варто.