Антирадянські історії
- Автор: Панфілов Олєґ
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Мандрівець
- ISBN: 978-966-634-933-3
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Антирадянські історії». Краткое содержание книги:
Тотальному обману слугує і новітня інформаційна агресія, що її Кремль розв’язав, приховуючи криваві події вже сучасних воєн: двох російсько-чеченських, російсько-грузинської, а тепер — російсько-української та анексії Криму.
Книгу складають публікації кількох останніх років, здебільшого написаних для проекту Радіо Свобода «Крим. Реалії», а також матеріали курсу лекцій у Державному університеті Ілії «Росія на Кавказі: історія ментальної окупації».
Для широкого загалу: істориків, журналістів, студентів та всіх, хто цікавиться історією.
Звісно, Путін не ображав Назарбаєва і Казахстан. Він навіть зосереджено посміхався, коли виявляв свої пізнання в російській інтерпретації історії казахів, не забуваючи, як завжди, соватися у кріслі. На озері Селіґер під час зустрічі з патріотичною молоддю, ще званою «путін’юґенд», Путін виявив надзвичайні пізнання: про неіснування з XII століття до нашої ери сакських (скіфських) племен, потім народу хунну, а також Тюркського каганату з 556 року нашої ери. Інакше йому б довелося говорити про те, що в цей час і в помині не було ані Московського князівства, ані, власне, території під назвою Росія.
Перше казахське ханство з’явилося в XIV столітті. На той час простори степів і Приуралля були населені кочівниками, і відтоді на гербі найбільшого промислового російського міста Челябінськ красується верблюд, тварина явно не Середньоросійської височини. З початку XVI століття сучасну територію Казахстану почали заселяти казаки-втікачі. Указом царя Алєксандра I в 1808 році Сибірське «казачество» отримало статус Сибірського казачого війська з центром в Омську. Казаки й переселенці, що йшли за ними з Росії, зі зброєю в руках захоплювали родючіші землі, луки і пасовища, витісняючи у степи та незручні місця корінне населення, яке вони називали киргиз-кайсаками, щоб не плутати з російськими казаками.
Відтоді й почалася окупація території, поки в 1925 році указом Сталіна не була утворена Казахська РСР. Історичне розселення народів під спільним етнонімом казахи — від Уралу до середньої течії Сирдар’ї — було окреслено більшовиками, які вважали, що казахи повинні жити там, де вказав Сталін. Казахське місто Ташкент було передане Узбекистану, Оренбурґ і Челябінськ дісталися Росії. Відтоді у всіх радянських підручниках почали стверджувати, що Казахстан добровільно приєднався до Росії.
Насправді, казахи в XIX столітті чинили спротив як могли. У 1836–1838 роках було придушено повстання під проводом Ісатая Тайманова і Махамбета Утемісова. У 1846 році був приборканий бунт останнього казахського хана Кенесари. У 1857 році розгромлено Казалінське повстання під проводом Жанкожа Нурмухамедова. Розправа військ над мирним населенням під час узяття розташованих на території сучасних Киргизстану і Казахстану фортець Пішпек і Ауліє-Ата в 1864 році глибоко обурила офіцера російської армії, історика і мандрівника, етнічного казаха Чокана Валіханова. Після кількох гарячих суперечок із полковником Чєрняєвим, не маючи іншого виходу, він подав у відставку. У 1866 році російська армія захоплює Чимкент (Шимкент), а наступного року формується Сибірське казаче військо, якому приписували утримання територій, що їх Путін зараз називає «русскім міром».
Радянська інтерпретація «русского міра» призвела до голодомору в Казахстані у 1919–1922 і в 1930-х роках, коли загинуло до 2 мільйонів осіб. За твердженням головного редактора літературного журналу «Простор», казахстанського поета і прозаїка Валерія Міхайлова, «казахи, справді, за якихось 10–15 років втратили близько половини населення. Світова історія не знає трагедії подібного масштабу». Як і у випадку з Україною, в 1930-ті роки більшовики почали заповнювати знелюднені області, переселяючи людей з інших частин СРСР. У 1960-х роках почалося освоєння цілинних земель у Казахстані — одна з афер радянського уряду, що закінчилася провалом, але за цей час у казахські степи встигли переселити близько мільйона осіб, знизивши відсоткове співвідношення корінного населення, казахів, до 30.
Радянська влада із задоволенням користувалася природними багатствами Казахстану, виробляючи 70 % радянського свинцю, цинку, титану, магнію, олова, 90 % фосфору і хрому, понад 60 % срібла і молібдену. З 1955 року працює космодром Байконур, із яким пов’язані всі успіхи радянської космонавтики. Проте радянська влада не звертала уваги на те, що знищувала довкілля. У 1969–1970-х роках територію Казахстану використовували для численних випробувань ядерної зброї. У Мангишлацькій області була проведена серія експериментів «Сай-Утёс» із підземним підривом промислових термоядерних зарядів. На території Казахстану Міністерство оборони СРСР розмістило багато військових баз і випробувальних полігонів, стратегічних аеродромів і ракетних шахт, стратегічну загоризонтну радіолокаційну станцію «Дарьял-У» на Балхаші. За 200 кілометрів на північний схід від Акмолинська було збудовано закрите місто Стєпноґорськ, де на двох комбінатах розробляли ядерну і бактеріологічну зброю. Секретні випробування бактеріологічної зброї також проводилися на острові Возрождєнія в Аральському морі.