Третій рівень. Короткі історії
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 978-966-688-048-5
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Третій рівень. Короткі історії». Краткое содержание книги:
«Третій рівень» — перша і єдина збірка короткої гостросюжетної прози Андрія Кокотюхи. Тут всі форми кримінальної прози: від класичного детективу до трилера, від шахрайської історії до іронічної новели. А шанувальники детективу історичного дізнаються, хто ж насправді убив легендарного Олексу Довбуша.
— Все зроблю, як треба, ясний пане!
Ставицький забрав палицю.
— А як треба робити? Знаєш, як, Штефане?
— Як скажете — так і зроблю! Все зроблю, все!
— Ось бачиш — дуже просто.
Ставицький, задоволений собою, ступив крок назад. Штефан далі стояв навкарачки.
— Тепер поговоримо. Горілки хочеш? Я звелю принести.
Мерехтливе світло від свічки відбило на обличчі Дзвінчука розгублений вираз. Тепер він точно заплутався, хоч і зрозумів: життя своє щойно врятував, а Довбушеві клятому винесений вирок.
Стояв кінець серпня.
На світанку опришки, котрих знову зібрав довкола себе Довбуш, навідалися в село Микуличин, де жив Степан Мочернак — один із тих, хто рік тому погодився служити шляхті та разом із жандармами ловити «чорних хлопців».
Спритно оточили хату.
Двоє навалилися на двері, кількома ударами винесли їх, увірвалися всередину. Довбуш дав іншим знак лишатися, а сам із Баюраком, кульгаючи, зайшов до хати.
Там, на лаві, лежав переляканий Мочернак. Опришки наставили на нього зброю. Поруч, на підлозі, скиглила так само перелякана Степанова жінка.
— Здоров, Стефку, — проговорив ватажок. — Ось, голова Довбуша ногами до тебе сама прийшла.
— Олексо, не вбивай! Не вбивай, Олексо!
Довбуш кивком звелів опришкам опустити зброю, підступив ближче.
— Кажи відразу: підрядився мене вбити? Чув я таке, ось днів кілька тому…
— Клянуся, Олексо… Лихий поплутав…
Жінка, не давши договорити, з криком кинулася Довбушеві в ноги.
— Пожалій, Олексо, пожалій! То не лукавий! То Штефан Дзвінчук днів п’ять тому мого дурня підрядив!
— Штефан? Степане, вона правду каже?
— Правду, Олексо, правду! — зачастив Мочернак. — Прийшов до мене, каже — підряджали його на сю справу, та він сам не подужає… Боїться… Ну, виділив частку грошей… Які за тебе отримав…
— За мене, значить… І ти, собачий сину, пристав на те?
Ватажок схопився за пістоля. Баюрак спробував стримати його, та пізно: Довбуш уже стрельнув у Мочернака майже впритул. Той зойкнув і зсунувся на підлогу, кров проступила на спідньому. Жінка заголосила.
— Тепер ходімо, Олексо, — промовив Баюрак. — Зараз вона здійме на ноги все село.
За селом, коли опришки вже йшли в гори, Баюрак та Довбуш трошки відстали від гурту.
— Дарма ти його забив, — сказав Василь.
— Не дарма. Будуть знати люди, як служити жандармам. А тепер усе, час Дзвінчука настав. Я давно хотів з ним зійтися, та все нагоди не мав. Нині є. Коли почув його ім’я від того зрадника — не стримався.
— А тепер прошу — стримайся, Олексо! Одного замордував, тепер Дзвінчук знатиме і чекатиме на тебе щодня і щоночі. Сам від страху здохне, бігме здохне!
— Ні, Баюраче, я своє слово сказав. Який день нині зранку?
— Двадцять четвертий. Серпня місяця. Тисяча сімсот сорок п’ятого року Божого.
— Ось ти сам сказав, коли земне життя Штефана Дзвінчука ся скінчить. Дзвінку з собою візьму, її хоч як не лишать у спокої.
— А Єлена? Вона ж як?
— Сам видів: слаба вона зовсім. Сама жити не хоче потому, як синок помер. А Дзвінка най ще пожиє. Тепер слухай: завтра я до Космача сам піду, один. То моє діло, і я його сам до кінця доведу.
— Не дурій уже зовсім, Олексо! — мовив Баюрак. — Хлопці хай лишаються. А я з тобою піду. Спробуй, нажени.
— Та наженеш тебе! Гляди!
Ляснув ватажок давнього побратима по плечу, рушили вони далі.
Місяць освітлював їм шлях.
Тієї глухої серпневої ночі міцно спала Дзвінка.
Штефан Дзвінчук лежав біля жінки з розплющеними очима. Поруч, тільки руку простягни, поклав рушницю, заряджену й готову до стрільби.
А у місячному сяйві з темряви виступав, спираючись на бартку, Олекса Довбуш. Василь Баюрак тримався поруч, сторожко роззираючись на всі боки. Не хотів критися Довбуш — перетнув подвір’я, підійшов до хати, стукнув у двері. Спершу — тихо, потім — голосніше.
Від стуку цього прокинулася Дзвінка. Сіла, повернула голову до Штефана. Той теж сів на ліжку, але зовсім не виглядав заскоченим спросоння. Тримав рушницю в руках. Дзвінка хотіла щось сказати, та дуло враз націлилося на неї.
Знадвору почувся голос Довбуша:
— Штефане! Відчиняй, Штефане! Я прийшов на розмову!
Дзвінчук пильно глянув на жінку, похитав головою, загрозливо підніс рушницю трошки вище, аби тепер цілитися їй у голову.
Довбуш не переставав стукати.
— Олексо! — вичавила з себе Дзвінка — Штефана… Штефана нема вдома! Я сама!
Дзвінчук при цьому задоволено кивнув головою.