Третій рівень. Короткі історії
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 978-966-688-048-5
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Третій рівень. Короткі історії». Краткое содержание книги:
«Третій рівень» — перша і єдина збірка короткої гостросюжетної прози Андрія Кокотюхи. Тут всі форми кримінальної прози: від класичного детективу до трилера, від шахрайської історії до іронічної новели. А шанувальники детективу історичного дізнаються, хто ж насправді убив легендарного Олексу Довбуша.
VI
Минув рік від того часу, як виник неприємний для воєводи Потоцького скандал із листуванням.
Тепер же, за відомостями всюдисущого пана Зелінського, у Варшаві нарешті були готові все забути. Причина виявилася очевидною — Фрідріх Прусський рано чи пізно хоч як почне війну. У неї так чи інак буде втягнута Річ Посполита. Тому сила та вплив всіх гілок роду Потоцьких будуть не зайві. Відповідно, налаштовувати проти себе одного з Потоцьких король не збирався. І все б нічого, все б склалося для пана воєводи добре, аби в рідні краї не повернувся після тривалої відсутності клятий Довбуш.
— Він упав, мов сніг із гір, — сердився пан Потоцький. — Він лютує і, здається, шукає славної смерті. В моїй владі пришвидшити ці його пошуки. Проте, я знаю, зірки цього не радять.
— Не зовсім так, пане гетьмане, — сказав духівник. — У Варшаві я чув ось таке: в час, коли Річ Посполита все ближче стає до великої війни, нічого не повинно точити державу зсередини. Це збігається з прогнозом одного астролога, якому ми з вами завжди довіряли.
— А якщо зовсім без передмов?
— Довбуш — той ватажок, який за дуже короткий час може підняти не десять-двадцять, і навіть не сотню хлопів. Його жорстокість тепер до вподоби тутешньому люду. В нього, кажуть, у Чорних горах заховані величезні скарби. Є віра, є гроші, а отже — буде армія.
— Довбуш збирає армію з опришків? — щиро здивувався воєвода. — У це важко повірити!
— Ще не збирає, пане гетьмане. Але якщо ми не позбудемося його ще до цієї осені, наступної весни горітимуть маєтки шляхтичів по всій окрузі. І полум’я сягне вашої резиденції, пане гетьмане.
— Тоді Довбуша треба знищити негайно! — Потоцький стукнув кулаком по столу.
— Знову змушений нагадати вам: якщо розбійник Довбуш загине в бою героєм чи буде публічно страчений, його ім’я стане прапором для інших. Смуту не зупинити.
— І що робити?
— Те, що я вже вам радив, пане гетьмане. Є у Варшаві такий собі пан Ставицький. Служив у війську, але це все, що про нього відомо достеменно. Крім того, звісно, що він є майстром по виконанню таємних й делікатних доручень. Коштують його послуги дорого, проте…
— Не рахуйте моїх грошей! — зупинив його Потоцький. — Краще знайдіть його. Чи, як я розумію, ви вже домовилися з тим паном попередньо?
Зелінський лиш загадково всміхнувся у відповідь.
Штефана Дзвінчука розбудив брязкіт замка.
Стрепенувшись, він підсунувся ближче до стіни. Двері прочинилися, до заґратованого каземату зайшов стражник із свічкою в руці. Поставив підсвічник на підлогу, ступив убік, пропускаючи незнайомця, нічим не примітного чоловіка: не високий, не низький, не старий, не молодий, не худий, не товстий.
У руці відвідувач крутив палицю з набалдашником.
Стражник лишив їх сам на сам, зачинив двері. Дзвінчук, тримаючись за муровану стіну, звівся на рівні.
— За що! За що, прошу пана! Я ж ваш вірний слуга!
— Ти мені не слуга, Штефане Дзвінчук, — рівним голосом відповів Ставицький — а це був він, хоч Штефко Дзвінчук так і не дізнається, як звали цього дивного й моторошного чоловіка. — Всякий, хто служить розбійнику Довбушу, буде катований і страчений ще до світанку. Такий наказ віддав пан коронний гетьман.
Дзвінчук упав на коліна.
— Побійтеся Бога, ясний пане! Не служу я Довбушу! Не знаюся з ним!
— Перед катом усі так кажуть. Або мовчать чи лаються. Жоден з вас ще не визнав Довбуша своїм отаманом.
Дзвінчук рачки поліз по земляній підлозі до Ставицького.
— Вам брехали! Брешуть люди, ясний пане! Не знаюся я з Довбушем!
— Брешуть, кажеш, люди? — скрадливо мовив Ставицький. — А до кого на обійстя Довбуш у Космачі ходив? Не раз його там бачили. І навіть не один рік!
— То жінка моя! То вона, курва, з Довбушем любилася! За то не раз буками бита була! То це я через неї тут…
Колишній слуга корони навіть не уявляв, чому його схопили та приволокли сюди, в темний вогкий каземат.
Ставицький впер кінець палиці в Дзвінчукову спину.
— Маєш молоду жінку? Вгледіти за нею не можеш? То, може, ти її не вартий, Штефане?
Дзвінчук уже був готовий визнати що завгодно, аби вискочити з цієї халепи.
— Не вартий! Не вартий, ясний пане!
— Он як? А Довбуш? Довбуш вартий її?
— Я вб’ю Довбуша! — закричав Штефан. — Була б нагода, ясний пане — своїми руками вбив би!
— А з жінкою як? Простиш гріх, коли Довбуша не стане?