Легенди нескореної зими

— Викидаємо всьо під нуль! Вогонь!

І почалася справжня дуель. Коктейлі та бімби супроти гранат і коктейлів. Вони летіли назустріч одні одним з такою люттю, наче це був бій гладіаторів проти бездушної машини. Машина наступала, ховаючись за щитами. Горіла помаранчевим полум’ям, поламані деталі замінювалися новими. І вони йшли вперед, бездушно, люто.

— Ти гориш! — звернув увагу Мишко на те, що в Аліка загорівся бушлат.

Він накинув йому на спину заздалегідь приготоване мокре рядно. Алік істерично зареготав:

— Ти не себе глянь!

Мишко роззирнувся. У нього горіли берци.

— Хуй на них! — сказав Мишко, і не побачивши, чим гасити, оперативно вилив на ноги гарячий чай із термоса, що тут стояв: — А-а-а-а! — заволав. — Не освіжає!

Після цього ще кілька хвилин притоптував на місці, намагаючись охолодити ошпарені ноги.

Беркутня на якусь хвилину відійшла, перегрупувалася. І знов у повстанців полетіли гранати. Вибухи розривали повітря на частини і вдаряли, немов кувалдою, по голові. Роман «Журналіст» враз закрив руками голову, сповз по барикаді до низу і, п’яно хитаючись, пошкандибав у бік «Львівської брами».

— Що з тобою?! — кричав йому услід Мишко.

Але той не чув. На спині «британки» зліва у нього була велика рвана рана, залита кров’ю. Із сусідньої барикади назустріч йому вибігло двоє у лікарських халатах і з медичними сумками. Перехопили, але він від них відмахувався, відбивався, наче не довіряв. Зрозуміло — його могли відправити у лікарню, а там — і до СІЗО недалеко. Як потім з’ясувалося, у нього була контузія та осколкове поранення від гранати РГ-42[113] — осколок зупинився за три сантиметри від серця. Того дня він пізно прийшов на Майдан і опинився на барикаді без бронежилета.

— Это пиздец, — прокоментував услід йому Малюк. — Первый ушел!

Наступний вибух гранат відкинув його на спину, на мішки барикади. Він важко гримнувся ребрами об гостряки пресованого льоду і сміття, схопився за голову, яку миттєво стиснуло мов лещатами, примружився, намагаючись сфокусувати погляд, але це йому не вдавалося. Все пливло. Він ліг і, закочуючи очі, потихеньку почав втрачати свідомість. Бача важкими ляпанцями збитих у кров долонь, плескав його по обличчю.

— Не спи, воїн! — гаркнув на нього. — Война не кончилась!

Малюк важко струснув головою і п’яно та зло поліз на верхівку барикади з двома коктейлями напереваги. «Суки», — сичав він.

У Мишка з обох вух текла кров, очі стали скляними, немов він перебував зараз не з тут, а десь в іншій реальності. Він «плив» від контузії. Вже не першої і не другої за його життя. Та й більшість бійців встигли отримати різні ступені контузій, але продовжували випалювати боєзапас і жбурляти коктейлі. Вони на якийсь час зупинили мусорів і дали відійти втікачам з «мирної ходи». Та сили були не рівні. Чомусь цього дня захищати цю барикаду довелося лише дюжині майданівців проти кількох тисяч мусорів.

— Де всі?! — психував Бача. — Де народ?! Почєму тут нікого з нами немає?!

Його генеральська форма за кілька хвилин бою встигла в кількох місцях порватися, прогоріти, покритись плямами від запалювальної суміші. Бача втомлено, розчаровано зняв балаклаву, його обличчя по контуру рота й очей було чорним.