Легенди нескореної зими
- Автор: Ухачевский Сергей
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Кальварія
- ISBN: 978-966-663-362-3
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Легенди нескореної зими». Краткое содержание книги:
Усі збіги власних назв, імен чи характерів є абсолютно випадковими.
Автор і Видавець просять у Вас пробачення за ненормативну лексику, яка трапляється у романі. Автор просто показав життя таким, яким воно є.
Кажучи словами Ярослава Гашека, автора безсмертного роману «Пригоди бравого вояки Швейка»: Життя — це не школа витонченої поведінки. Кожен говорить так, як уміє…
А цей роман — ані підручник салонних манер, ані науковий трактат про те, яких слів прийнято вживати у товаристві.
Натовп почав наближатися впритул до барикади. Мишко встиг відчинити «ворота». Перші втікачі, важко відхекуючись, забігли в периметр.
— Що там? — запитав Сергій. — Чому такий драп?
— Стріляють, — нахилившись і видихуючи вранці викурені цигарки, відсапувався інсургент.
Він був одягнений у заношену військову форму бундесверу, роздерту вздовж хребта, ніби з неї хтось дужий видер шмат тканини, до нижньої білизни. На сірій майці були сліди вогню.
— Бойовими… І гранати… не ті, що були на Груші. Серйозні. Глушать, як рибу. Все, пацани, удачі, я в штаб.
І прикульгуючи, погнав униз по Інститутській. Оборонці барикади перезирнулись.
Натовп навалював. Спочатку вони досить вільно проходили через прохід. Потім — поволі почали скупчуватись на вході. Вчинилася штовханина, замішання. Натовп почав насуватися на саму барикаду, відтягати «їжаки», затоптувати дроти і з виразами панічного страху дертись на барикаду. Оборонці подавали їм руки, допомагали вибратись. Чоловіки, жінки різного віку і статури. Вони плутались в одязі, рвали його об дерев’яні тички, колючку, дряпали руки, ноги, обличчя, але лізли на барикаду. Потім збігали з неї і гнали далі, на Майдан, наче там було медом помазано. Наче там був порятунок.
Малюк враз помітив дівчину, котра впала і горлом зачепилась за колючку. Натовп насідав, натискав, вона кричала, але у цьому ревищі, жіночому вереску її голос губився. Дріт уп’явся в горло, колючки врізалися у плоть і порвали її. Малюк кинувся до неї. Маленький і спритний, він збіг донизу, як міг розштовхав натовп, через силу відтягнув дріт і допоміг їй пірнути під нього. Дівчина проповзла ногами вперед, розвернулася і почала дертися на барикаду, однією рукою тримаючись за горло, з якого тоненькою цівкою стікала кров. Малюк підпихав її іззаду.
Опинившись на барикаді, вона збігла донизу, якось незграбно помахуючи вільною рукою, наче підстрелена птаха, і не озираючись погнала далі.
— Красивая девчонка, — заявив Малюк, романтично глянувши услід. — Надо будет потом ее найти. Все-таки я ее герой!
— Герой любовнік, — заржав Бача, витягуючи людей на гору, то чоловіка без руки, то жінку з котиком в руці, то дядька з костуром. — Дивись лучше, щоб тебе самого беркута сьодні не полюбили. А то будеш як козак Гаврилюк голими причандалами світити, а всьому взводу — позор.
— Да нормально, дядя Генерал Бача, тепло ведь. Не опозорю взвод…
Беркутня наступала, стріляючи з рушниць у спини мітингувальників. Хто падав, тому зазвичай кілька разів давали дубинатором по спині, не лютували, як було раніше, при камерах. Задні мусора з «трофейних команд» забирали їх та відводили до своїх автобусів, що стояли на Липській біля готелю «Київ». «Щастило» тим, хто потрапляв у руки ментів. Зазвичай обходилось стусанами або «виховною бесідою», коли кийками рахують нирки з ребрами. Гірше було тим, хто потрапляв до тітушні. Часто тітушки забивали бранців до смерті, затягнувши до свого «табіру» або до під’їздів, а потім викидали на дорогу, на Грушевського, «тільки не до китайського посольства», — так їм наказали менти. Швидкі не встигали забирати тіла.
Ситуація була з таких, що треба було хоч якось зупинити беркутню. І дати людям пройти за периметр барикад. Мишко скомандував:
— Морпєх і Борька зі своїми — бімби! Бача, Алік зі своїми — «груші»! Кидать по команді! Сірожа, — до Діда. — Лови відступаючих, поповнюй лічний состав. Займетесь камнями! Мінута на подготовку!
Утім, Дідові не вдалося нікого упіймати, всі були в такій паніці, що просто рвались на Майдан, ніби там їх чекало щось надзвичайне, диво, яке зупинить беркутню.
— Вогонь! — рявкнув Мишко.
Загорілись коктейлі, засичали бікфордові шнури бімб. В повітря вирвалась суміш каміння, вибухівки і пляшок.
— Вогонь! — продовжував командувати Мишко.
— Вогонь!
Вибухи! Спалахи! Удари каміння по щитах і шоломах. Беркут зупинився. Наперед вибігли стрільці з рушницями і перенесли вогонь на верхівку барикади.
— Лягай! — дав команду Мишко і стиха: — Ракети!
Дюжина стрільців стріляла безсистемно, тому важко було вирахувати момент перезарядки. І перезаряджали вони під прикриттям щитів. Головне було вловити хвилю, коли стрільці повернуться з піднятими забралами до повстанців. Для цього у Мишка була невеличка спостережна бійниця з непоганим сектором огляду.
— Камені і «груші» готов! З укриття вогонь! Ракети запали!