Її величність кішка
- Автор: Вербер Бернард
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Terra Incognita
- ISBN: 978-617-7646-29-6
- Переводчик: Соломія Мартинович
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Її величність кішка». Краткое содержание книги:
Вже знайома нам кішка Бастет безтурботно насолоджується життям у паризькому помешканні своєї «служниці» Наталі — адже саме так, на думку автора, коти сприймають своїх господарів. Одного разу все раптово змінюється після масового розстрілу в будинку навпроти. У місті все частіше стаються сутички між людьми, всю планету охоплює хаос, з восьми мільярдів людського населення Землі виживає лише один. Міста захоплюють щури, витісняючи людей, котів, собак та інших тварин у гори, віддалені місцини та на маленькі острівці. Усім видам загрожує знищення, орда щурів на чолі з головнокомандувачем Тамерланом, що має доступ до людських знань і технологій, змітає все на своєму шляху.
Доля людства опиняється в руках невеликої групи котів і людей на чолі з Бастет. Амбітна кішка намагається знайти загальне порозуміння і примирити між собою всі види. Та чи справдяться її сподівання?..
Артур веде далі, а папуга перекладає промову:
— Його Честь каже, що ці люди були засуджені пережити те, що робили з іншими.
Свині схвально кивають та плескають передніми ратицями.
Артур не зупиняється, папуга перекладає його слова:
— Його Честь каже, що він, на відміну від людей, не вважає, що всіх особин того ж виду треба судити однаково. Кожен випадок треба розглядати окремо. Оскільки Його Честь вважає, що кожен має право на юридичні гарантії, двоє людей зможуть виступити на свій захист. Якщо вони будуть достатньо переконливими, то їм збережуть життя. Якщо ні — їх буде страчено.
Далі король Артур дає знак ратицею і розпочинає процес.
Молодий граційний кабан підходить до нас; він не такий приязний, як король.
Шампольйон пояснює.
— Це Бадінтер, він буде адвокатом. Проти нього виступить прокурор Сен-Жуст.
— У них людські імена? — дивується Піфагор.
— Звичайно. Його Честь навчив нас історії.
Артур підводиться. Процес починається. Сен-Жуст бере слово першим, Шампольйон синхронно перекладає.
— Перш за все, шановні присяжні, я б хотів нагадати вам, де ми перебуваємо, — на бійні. За ці гаки на стелі нас вішали за задні лапи, головою вниз. У цій незручній позиції ми чекали на людину, яка переріже нам горло, спустить кров у посудину на кров’янку.
Як докази прокурор показує світлини та кров’янку в пластиковому пакеті.
— Ми ще були живі, коли люди здирали з нас шкіру. Шкіру, яка ставала рукавичками, торбинками, гаманцями. Що ж до нашої шерсті, її використовували як сировину для щіток та віників.
Один із помічників демонструє пакет із переконливими доказами. Залом котиться шум, присяжні перемовляються. Деякі закривають очі ратицями, щоб не дивитись на це жахіття.
Сен-Жуст, здається, задоволений результатом і повільно веде далі:
— Люди випускали нам кишки, спорожнювали та чистили їх, потім набивали нашими порубаними м’язами й робили з цього ковбасу. Вони робили шинку з наших криж. На цьому заводі виробляли більше ста двадцяти видів продуктів: ковбасу, чиполату й так далі Вони їли навіть наші грудні клітки, називаючи їх «свинячими реберцями», наші лапи, або ж «свинячі ніжки по-марсельськи», чи наші вуха на грилі. Вони вважали усе це делікатесами.
Відбувається демонстрація світлин меню з ресторанів, чергова хвиля загального обурення.
— Однак, мадам та мсьє присяжні, найгірше чекало на нас іще до смерті. Одразу після народження нас забирали від матерів, яким заздалегідь виривали різці, щоб ті не вбили власних дітей. Насправді мудрі свиноматки відчували недобре й намагалися врятувати потомство від майбутніх страждань.
Прокурор замовкає, щоб його слова проникли у саме серце:
— Яких страждань? — спитаєте ви. — Я вам скажу. Спочатку наші тіла ув’язнювали в таких крихітних клітках, що ми навіть не могли поворухнутись. Наші голови тримали між ґратами, а наші рила постійно були занурені в корм. Для чого? Щоб змусити нас постійно їсти. Уявіть життя, позбавлене руху, єдиною метою в якому є набрати вагу та піти на м’ясо, чим жирніше й соковитіше, тим краще. Єдина ціль людей — якнайбільший прибуток. Іншими словами, довести нас до ожиріння якомога швидше.
Прокурор Сен-Жуст знов замовкає, даючи кожному час осягнути всю серйозність наведених фактів, потім каже:
— Не варто гаяти час. З вашого дозволу я викликаю першого свідка.
У цей момент справа заходить сірий вепр.
— Це — дикий вепр, що мешкав у лісі Фонтенбло. Ось так ми могли б виглядати, коли б люди не приручили нас. Цей вепр — нагадування про те, що ми теж могли бути такими, якби зростали на волі, у природному середовищі, вільно добуваючи собі їжу та зустрічаючи старість. Розкажіть нам про своє життя, шановний перший свідку. Гадаю, присяжним буде цікаво.
— Ну що ж, я — дикий вепр, як бачите, у мене є шерсть, вона захищає мене. Мушу зізнатися, що коли вперше побачив свійську свиню, то був у шоці. Мені здається непристойною гола, рожева шкіра без жодного волоска. Як на мене, в кабана має бути шерсть, не проста, а густа. Хоча б для захисту від холоду та дощу.
Зал схвально гуде.
— Ми, свійські тварини, не дуже залежні від погоди, — гірко зауважує одна зі свиней.
Я згадую про сфінкса, який з інших причин схожий на свиней зі своєю рожевою шкірою та блакитними очима.
— Говоріть далі, дорогий вепре, — наполягає Сен-Жуст, намагаючись уникнути диверсії.