Її величність кішка
- Автор: Вербер Бернард
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Terra Incognita
- ISBN: 978-617-7646-29-6
- Переводчик: Соломія Мартинович
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Її величність кішка». Краткое содержание книги:
Вже знайома нам кішка Бастет безтурботно насолоджується життям у паризькому помешканні своєї «служниці» Наталі — адже саме так, на думку автора, коти сприймають своїх господарів. Одного разу все раптово змінюється після масового розстрілу в будинку навпроти. У місті все частіше стаються сутички між людьми, всю планету охоплює хаос, з восьми мільярдів людського населення Землі виживає лише один. Міста захоплюють щури, витісняючи людей, котів, собак та інших тварин у гори, віддалені місцини та на маленькі острівці. Усім видам загрожує знищення, орда щурів на чолі з головнокомандувачем Тамерланом, що має доступ до людських знань і технологій, змітає все на своєму шляху.
Доля людства опиняється в руках невеликої групи котів і людей на чолі з Бастет. Амбітна кішка намагається знайти загальне порозуміння і примирити між собою всі види. Та чи справдяться її сподівання?..
Жахлива соціальна та економічна політика мулл на додачу до всюдисущої корупції призводять до невдоволення суспільства та повстань серед молоді, які придушують набагато жорстокішими методами, ніж за шаха. Наприклад, придушення мирної демонстрації у червні 2009 року призвело до ста п’ятдесяти смертей і тисяч арештів. Поволі занурившись в економічну кризу, у 1980 році країна сходиться у війні зі своїм сусідом Іраком, і ця війна приносить понад півтора мільйона смертей.
Муллам вдається втриматися при владі та інвестувати в ядерну програму і зовнішні війни з Ліваном, Єменом і Сирією.
Енциклопедія Відносного та Абсолютного Знання.
Том XII
45. Врятувати пам’ять
Зіниці звужуються.
Раптом на стелі запалюється світло і Романа в інфрачервоних окулярах засліплює. Та він не втрачає контролю, швидко оцінює ситуацію і кидається до виходу з безцінним скарбом у руці.
Я за ним. Сигнал тривоги гуде одночасно з усіх куточків заводу. Почалася стрілянина, над вухами свистять кулі. Роман ховається і маневрує між велетенськими металевими конструкціями.
Всі бородані прокинулись, нам у спину лунають погрозливі крики. Наші вороги заскочені зненацька, і це дає нам шанс на втечу.
Як же дивно бачити людей, які, не знаючи мене особисто, прагнуть вбити мене! Вони ніби не помітили, що я перебуваю на вищому щаблі свідомості, — бідолахи прийняли мене за звичайну тварину, яка слухняно стрибає за вказівкою господаря.
Я вам не якийсь собака.
Але в мене немає часу пояснювати їм різницю між собаками й кішками, єдине, що я розумію — вони воліють бачити мене мертвою, і мені це зовсім не подобається.
Я біжу так швидко, що задні лапи наступають на передні та штовхають мене далі й далі від кривдників.
Це одна з тих незручних ситуацій, які я вам не зичу пережити. На щастя, більшість бороданів кинулись наздоганяти Романа, а не мене (за ним женеться добра сотня, а за мною лише двоє). Я набираю швидкість і зрізаю повороти. Сьогодні мною керує інстинкт виживання.
Я перестрибую перешкоди одна за одною, поки у мене на хвості товстун, який охороняв USB-накопичувач. Мабуть, це їхній головний.
Як на свої габарити, він має на диво писклявий голос. Підозрюю, він кличе на підмогу. Намагається кресонути мене шаблею, кожен його помах супроводжує гострий запах поту, що виїдає мені очі.
Але зараз не найкращий момент вдавати з себе принцесу на горошині.
Я ухиляюсь від першого удару, від другого, та за третім лезо мало не торкається мого вуха, що вибиває мене з рівноваги. Я підсковзуюсь. Проте швидко надолужую втрачені секунди, вчасно зачепившись кігтем за дерев’яне поруччя.
Здоровань піднімає шаблю над головою, щоб завдати нового удару. Я ледь не падаю у велику димучу бочку з чорним смердючим місивом, що випускає бульбашки.
— Стрибай! — каже мені голос у голові.
Це Роман, він саме пробігає внизу. Я втягую пазурі, пролітаю коло бочки з чорною патокою та приземляюсь йому на руки.
Молодець, Романе.
Нападники мало не наступають нам на п’яти, треба бігти якомога швидше. Моє тіло випереджує думку. В горлі пульсує кров.
Ми з Романом забігаємо в якесь приміщення, йому вдається зачинити грубі металеві двері. Він блокує їх шафою, та кулі пробивають двері, лунає вибух.
Ми втікаємо через вікно і вибігаємо вверх по сходах на майже плаский дах.
Не знаю, як ви, а я ненавиджу такі ситуації.
Шум, агресія, погрози… Вся ця метушня погано впливає на мій емоційний стан.
Крики і постріли не стихають. З десяток бороданів переслідують нас. Навіть їхній кремезний ватажок біжить за нами. Ми підбігаємо до краю даху, я готуюсь до стрибка, проте Роман вагається.
Я обережно штовхаю його під коліна, щоб схитнути з місця. Цей хлопець справжній щасливчик, наше падіння пом’якшує купа ящиків. Що ж до мене, то моїй природній грації та м’якому приземленню на передні, а потім на задні лапи можна лише позаздрити.
Роман оговтався і мчить до захисного рову. Він хапає жердину, завдяки якій ми сюди потрапили, я ледве встигаю застрибнути йому в рюкзак (та запустити в нього пазурі, щоби втриматися), він розбігається і перелітає понад смертоносною кислотою.
Протягом наступних кількох секунд підйомний міст, існування якого Роман припускав, опускається, і з заводу виїжджає ватага бороданів на авто з увімкненими фарами.