Її величність кішка
- Автор: Вербер Бернард
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Terra Incognita
- ISBN: 978-617-7646-29-6
- Переводчик: Соломія Мартинович
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Її величність кішка». Краткое содержание книги:
Вже знайома нам кішка Бастет безтурботно насолоджується життям у паризькому помешканні своєї «служниці» Наталі — адже саме так, на думку автора, коти сприймають своїх господарів. Одного разу все раптово змінюється після масового розстрілу в будинку навпроти. У місті все частіше стаються сутички між людьми, всю планету охоплює хаос, з восьми мільярдів людського населення Землі виживає лише один. Міста захоплюють щури, витісняючи людей, котів, собак та інших тварин у гори, віддалені місцини та на маленькі острівці. Усім видам загрожує знищення, орда щурів на чолі з головнокомандувачем Тамерланом, що має доступ до людських знань і технологій, змітає все на своєму шляху.
Доля людства опиняється в руках невеликої групи котів і людей на чолі з Бастет. Амбітна кішка намагається знайти загальне порозуміння і примирити між собою всі види. Та чи справдяться її сподівання?..
Але Роман вже крутить чимдуж педалі велосипеда. Щоб набрати швидкість, він виїжджає на головну дорогу. Я кричу:
— Це погана ідея! Краще їхати стежками, там їхнє авто не проїде.
Але він мене не слухає. Шкода, що люди не прислухаються до мене, коли я маю рацію, а вони ні.
Так як й гадала, автомобіль із розбійниками виїжджає на дорогу. Романові не вдається розігнатися ще дужче, тут і людини не треба, аби зрозуміти, що автомобіль швидший за велосипед.
— Швидше! — кричу я, щоб підбадьорити його.
Він крутить педалі з усіх сил.
— Ну ж бо, швидше!
Банда невблаганно наближається. Я невгаваю:
— Ну ось, треба було послухатись мене, тепер ми в їхніх руках.
Машина наближається, як раптом, в ту мить, коли б вони мали схопити нас, у них пробиває колесо.
Хтось вистрелив.
Авто бороданів перевертається кілька разів та падає догори дриґом, колеса крутяться в повітрі.
Я шукаю поглядом стрільця і помічаю Наталі за кермом іншого автомобіля.
— Сідайте! — кричить вона.
Романові не треба повторювати двічі. Мені теж. Ми кидаємо велосипед на узбіччя і застрибуємо в кузов. Автомобіль рвонув, ми навіть не перевірили, чи наші вороги вижили.
Піфагор сидить на пасажирському сидінні. Я запитую:
— Що ти тут робиш?
— Я порадив Наталі вирушити вслід за вами автомобілем — раптом знадобиться термінова евакуація?
Неймовірно, як він завжди любить підкреслити, що саме він — рушій кожної вдалої ідеї. Я не маю бажання сперечатися з ним, та все ж кортить нагадати, що без мене ця місія не існувала б, ми б не повернули USB-накопичувач, а йому 6 не випав шанс зіграти роль героя, який прийшов нам на допомогу. Я все тримаю в собі: зараз не найкращий момент з'ясовувати стосунки.
Гримлять вистріли. Виринають фари ще трьох автомобілів, вони мчать просто на нас.
Ми ніколи не спекаємось цих бандитів…
Наталі тисне на газ. Роман обертається до неї:
— Вимкни фари. Ось, візьми інфрачервоні окуляри. Звертай на бічну.
Наталі слухається: вона бере окуляри, що дозволяють людям бачити в темряві, і кермує з вимкненими фарами, щоб нас не помітили. Потім так різко звертає на перпендикулярну дорогу, аж шини вищать.
Ми мчимо ще кілька кілометрів і нарешті відриваємось від ворогів. Наталі підбиває підсумок:
— Думаю, тепер нам справді вдалось відірватися.
Ми зупиняємось.
— Ти вчасно приїхала, — каже Роман.
Він міцно стискає Наталі в обіймах.
— Ти забрав у них РЕВАЗ? — запитує вона.
Роман розпливається в усмішці й повільно простягає долоню, у якій лежить безцінний USB-накопичувач із зетабайтом інформації.
— Потрібно якомога швидше зробити копію! — каже Наталі.
— Ні, так збільшиться ризик і креслення зі зброєю можуть знов потрапити до рук бороданів. Треба захищати єдиний екземпляр.
Тут я втручаюсь у розмову.
— Думаю, найкращим розв’язанням буде одягнути накопичувач мені на шию. Якщо між людьми знову вибухне конфлікт, я легко зможу втекти. Кішка може всюди пробратися, застрибнути на дерево чи пролізти у малий отвір, і її дуже важко зловити.
— Ти хочеш, щоб ми довірили тобі останній носій інтелектуальної спадщини людства? — дивується Роман.
Наталі міркує і каже:
— Бастет права. Якщо фанатики зловлять нас, то обшукають із голови до ніг; але навряд чи додумаються шукати на шиї в кота. USB-накопичувач виглядатиме як звичайний медальйон.
Подумавши кілька хвилин, Роман погоджується довірити мені річ, яку вважає найціннішим скарбом. Перед тим, як віддати його мені, він вишкрябує маленьку зірку складаним ножиком, щоб його важче було розпізнати. Наталі малює помадою крихітне серце, щоб іще більше заплутати сліди.
Вона плете нашийник зі шнурка, нанизує на нього накопичувач і вішає його мені на шию.
Я ще ніколи так не пишалася собою.
Тепер я, Бастет, ношу всі людські знання у себе на грудях.
— Не гаймо часу, фанатики можуть наздогнати нас. Треба знайти дорогу до університету в Орсе, — каже моя служниця, звертаючи на перехресну дорогу.
Ми їдемо, аж поки сонце не ховається за обрій. Зненацька пробиває шину, за ним іще одну та дві інші. Наталі різко тисне на гальма. Автомобіль виходить із-під контролю, його кидає в різні боки і врешті він зупиняється на місці.
Ми виходимо, на дорозі розсипані цвяхи.
— Це пастка, — кричить Роман.
Наталі тримає зброю напоготові та обводить поглядом місцевість у пошуках розбійників. Незабаром ми помічаємо когось у кущах. Ми боїмося появи бороданів, але й подумати не могли, хто стоїть за цим свинством. У них гладкі щоки, рожева шкіра, блакитні очі.