Вирвані сторінки з автобіографії
- Автор: Матиос Мария Васильевна
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: ЛА «Піраміда»
- ISBN: 978-966-441-176-6
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Вирвані сторінки з автобіографії». Краткое содержание книги:
Книга-дайджест «населена» багатьма відомими і невідомими людьми і подіями, які й складають історичну, психологічну, ідеологічну, культурну та побутову мозаїку українського життя перетину XX і XXI століть. Недаремно сама письменниця називає «Вирвані сторінки...» «не просто автобіографією, а стовідсотковою книгою про сучасність і сучасників».
По правді кажучи, я не тримаю каменя за пазухою. Дурний був час. Але виховання! Мій живіт вивершувався перед очима, як Синичена кичера над Розтоками, а партійний бос кричав про державну таємницю, що всім була відома. Партія точно не «інструктувала» тоді нікого робити такі показові виступи із вагітною жінкою! Та що тепер товкти воду у ступі... Сьогодні також моляться так, що згодом чоло треба зашивати.
Скорочена версія надрукована в журналі «Країна», 19 лютого 2010 р.
СЕМІНАРІЯ
Січень 1985 р. Мої «заводські університети» продовжуються. Я «редакторую». Через своє загострене почуття справедливості я знаю багато чого такого, про що на заводі не кажуть вголос (мені довіряють, з надією, що я бодай журналістським словом не дам «спуску» розперезаним злодіям і шахраям, які вже роблять такі приписки! Такі приписки! За введення нової техніки, за перевиконання соцзобов'язань, за раціоналізаторство, за понаднормові години праці). «Ну, як не перед добром!» - каже мені один бригадир взірцевої комплексної бригади, за язик якому (як і мені) «мама не пряла» (тобто він від природи правдолюбець). Ото я й «пісочу» в газеті тих, хто махлює (поки цензори не зупиняють), а робітничий клас, подеколи не дуже добираючи слова, також на заводських чи то профспілкових, чи партійних зборах правди шукає.
А в суспільстві вже відчувається передгроззя. Так, ніби ще нічого нема, але вже щось є. Є! Бо верстальники обласної друкарні просто під руками тримають металеві форми для некрологів пригадуєте череду траурів: Брежнєв - Андропов - Черненко), не криючись із прилюдними коментарями щодо цього. Щось є - бо найкращий лінотипіст області, корінний буковинець, здається, Василь Климчук замість фрази «червневий пленум ЦК КПРС» набрав «червивий Пленум...», але з роботи «не полетів», бо хто ж буде замість нього безперервних 30 років сидіти за друкарським лінотипом, пити молоко за шкідливість роботи з цинком і свинцем, і набирати тексти (в металі, панове, в металі!) так швидко, ніби кулеметом строчити?!
Щось уже відбувається - бо на заводських партзборах частіше, ніж завше, «чихвостять» знайомих ітеерівців (інженерно-технічних працівників) не так за браковану продукцію, як за політичну близорукість. А фактично - за недоноси. За не-сексотство (зрозумію я дале-е-еко згодом). Інженер Б., комуніст, не попередив, що його колега, інженер К., комуніст, подав документи на виїзд на постійне місце проживання до США. Інженер С. не поділився вчасно з партією про наміри родини інженерів Б. і М. возз'єднатися із рештою своєї родини, що мешкає в Ізраїлі. Конструктор Ш... Раціоналізатор Р... І пішло-поїхало.
Якось викликає мене голова профкому заводу. В кабінеті сидить секретар парткому і ще хтось третій (не пригадую хто). А за столом напроти - симпатичний чорнявий чоловік років 30, родом чи то із Кіцманського, чи із Заставнівського району, із чудовим чорним волоссям, підстриженим не так акуратно (тобто не так коротко), як зазвичай ходять на заводі робітники. Що він Робітник машзаводу - я знаю точно, бо пам'ятаю в обличчя. Але ж на заводі кілька тисяч працівників. Усіх по імені не запам'ятаєш.
- Ну, от, така ганьба, така ганьба для заводу! - каже одне начальство.
Інше начальство також розмірковує вголос:
- Це ж у райком зведення піде. В обком. В ЦК. Погано поставлена контрпропагандистська робота. Ідеологія на «нулю». Доганою пахне, якщо не звільненням.
А й справді шекспірівські пристрасті: чоловік із чорним волоссям подав документи для вступу у духовну семінарію. «Хто треба» про це дізналися (а як би дізналися, якби керівництво семінарії не повідомило кого треба?!), ось зараз будуть «розборки».
- А я тут до чого?! - питаю начальство. - Чи ви мене також рекомендуєте в духовну семінарію?
Але, бачу, мої смішки зараз не пройдуть.
- Треба його переконати, щоб він цього не робив, щоб не кидав тінь на завод.
Тут уже не витримав претендент на семінарію:
- Я, якщо хочете, що би я не робив, можу кинути тінь лиш на самого себе.
«Що то є буковинець!», - думаю собі.
- Ну, хоче чоловік - хай іде куди хоче, - кажу начальству.
...Вони його «молотили» словами довго. Такими трохи «обидними» словами. Але він мав воляче терпіння і насмішливу посмішку. І тут я також додала і своїх «п'ять крейцерів», як кажуть на Буковині з часів небіжки Австрії, бо знаєте, як іноді буває - всі за одного, точніше, всі проти одного. Мої «п'ять крейцерів» дослівно звучали так: «Ну, ви підете вчитися, а як ваша жінка знайде собі іншого?»