Вирвані сторінки з автобіографії
- Автор: Матиос Мария Васильевна
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: ЛА «Піраміда»
- ISBN: 978-966-441-176-6
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Вирвані сторінки з автобіографії». Краткое содержание книги:
Книга-дайджест «населена» багатьма відомими і невідомими людьми і подіями, які й складають історичну, психологічну, ідеологічну, культурну та побутову мозаїку українського життя перетину XX і XXI століть. Недаремно сама письменниця називає «Вирвані сторінки...» «не просто автобіографією, а стовідсотковою книгою про сучасність і сучасників».
Я справді не знаю, де Івасюки брали сили у той глухий і підлий до них час. Де батько черпав сили. Вони мали би замкнутися, як равлики. Вони повинні були ходити чорні. Вони мали мерти від розпачу і туги. А вони жили - і подавали приклад іншим, як треба перебувати горе і несправедливість. Хоча ні - я знаю, звідки була а залізна витримка. І ви це знатимете, навіть, коли про все, що я розповідаю, почули вперше: якщо прочитаєте книжку табірних новел Михайла Івасюка «У царстві вертухаїв». Книжка вийшла із запізненням майже на два десятки років. і ви самі зрозумієте, де люди беруть сили.
Бо було так.
Громадянин Румунської держави Михайло Івасюк, після закінчення чернівецького ліцею стає студентом філософського факультету румунського університету в Чернівцях. Через неможливість сплачувати таксу за навчання, яка існувала для українців, селянського хлопця із Кіцманя відраховують з університету. Але він знає про Велику Україну. І він туди хоче. Щоб здобути освіту філолога і філософа, щоб потім продовжити навчання у Греноблі, знаючи творчість Війона і Верлена. Восени 1939 року в районі Снятина 22-річний вчорашній студент Михайло Івасюк - «у замшевих туфлях, змайстрованих братом Юрієм після успішного складання матури», щоб Михайловий «зовнішній вигляд був не гіршим, ніж у студентів із заможних родин» - перейшов румуно-радянський кордон. Він хотів знайти правду на Великій Україні. Однак потрапив до рук радянських прикордонників, а далі сидів у Одеській в'язниці. Радянська влада «відплатила» йому за таку потаємну любов... трьома роками засудження в печорських таборах.
Кілька цитат із цієї страшної книги:
«Я не вчинив жодного злочину, а переступив кордон з української землі, що називається Буковиною, на українську землю, що називається Радянською Україною. Хіба це злочин? Це ж обов'язок кожного українця - линути до свого народу. Мені дали три роки ув'язнення. Але я не бачив ні судді, ні прокурора, ні адвоката. Зі мною поговорив якийсь чолов'яга в одеській в'язниці. Він і закинув тільки те, що начебто я син не незаможних селян, бо сільська біднота не може навчати своїх дітей у капіталістичних країнах у ліцеях. Я, мовляв, обманюю радянську владу. Й за те обманювання мені три роки каторжних робіт». Отже, «Дон Кіхот, який мріяв про Гренобль, щоб там стати філософом, потрапив на Печору, щоби стати доходягою».
У «Печорлазі» він перебуватиме аж до 1946 року. Хто читав цю книжку - той зрозуміє, чому Михайло Івасюк хотів написати книжку про Сталіна: але «та книжка повинна бути оригінальною, несхожою на інші книги. Її особливість має полягати в тому, що я мав би написати її не звичайною людською мовою, а матюками. Цю книгу повинні читати лише чоловіки». Михайло Григорович написав не про Сталіна особисто, але дав такі пронизливі свідчення сталінової епохи - що я наважуся сказати: книжка «У царстві вертухаїв» «обійшла» би і Солженіцина, і Шаламова, і багатьох інших літописців людської і суспільної трагедії. Обійшла би, коли би до читача прийшла вчасно. Бо вона - найправдивіша з усього Івасюкового доробку, вона без цензури і самоцензури, без «шлагбаумів» і «заборонних цеглин».
Та батько трьох дітей мовчав про свої «відкриття» справедливої радянської влади на далекій Печорі всі довгі півсторіччя.
Михайла Івасюка, за його ж визнанням, «завжди цікавили великі злети людського духу і злети людської підлоти. А тієї підлоти дуже багато в історії, яка потемніла від пляж людської крові». Там, на Печорі, вчорашній студенту замшевих туфлях із батьківського дому, не втопившись у крижаній «лихоманці», не загинувши від цинги, дистрофії і аліментарної пелагри, не міг знати, що через сорок років Доля влаштує йому такий «злет духу» і «злет підлоти» одночасно, який витримують тільки вибрані.
Коли знаєш усю канву такого життя, стає зрозумілим решта. І з'ява таланту сина після цього не видається ні випадковістю, ні пестощами Долі, а тільки - її випробуваннями. Від батька - до сина... і далі.
2 грудня, 2001 p., телеграма,
Чернівці, обласна філармонія,
директорові КОШМАНОВІ Василю Валерійовичу,
учасникам вечора пам'яті Назарія ЯРЕМЧУКА
Дорогі земляки!
Достойна буковинська громадо!
Баную, що сьогодні не з вами, але думки мої тепер у Чернівцях.
Цього тижня укотре переглядала «Білого птаха...» і під музику глинницьких музикантів плакала. За Миколайчуком.