Вирвані сторінки з автобіографії
- Автор: Матиос Мария Васильевна
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: ЛА «Піраміда»
- ISBN: 978-966-441-176-6
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Вирвані сторінки з автобіографії». Краткое содержание книги:
Книга-дайджест «населена» багатьма відомими і невідомими людьми і подіями, які й складають історичну, психологічну, ідеологічну, культурну та побутову мозаїку українського життя перетину XX і XXI століть. Недаремно сама письменниця називає «Вирвані сторінки...» «не просто автобіографією, а стовідсотковою книгою про сучасність і сучасників».
А на прощання він подякував мені... за вірш із моєї першої збірки (1983 р. ) із присвятою «М.Г. Івасюкові». Бо це була перша публічна солідарність із батьківським горем, висловлена сторонньою людиною на письмі. Я дотепер не знаю, яким чином цензура пропустила цей вірш у книжку. Можливо, її ввели в оману ініціали батька, а не сина, а можливо, мотив смерті, що звучав у ньому, посприяли тому, що вірш «дозволили». Згодом у Києві у видавництві «Музична Україна» вийшли окремою збірочкою деякі музичні твори Володимира Івасюка із передмовою нібито Софії Ротару. Тоді ж поговорювали, що Ротару таким чином «скуповує» свої гріхи перед Івасюком, завдяки кому вона стала відома світові. І тоді ж казали, що родичі Ротару по чоловіковій лінії, будучи дуже поінформованими, відмовили (заборонили, яка різниця!) її від участі у похороні. А коли згодом зрозуміли, як це вдарить по її імені (маючи доступ до влади і реальну владу в руках), доклали зусиль, щоб трохи реабілітувати Софіїне ім'я в очах публіки бодай таким чином - сприянням у виході збірки. Може, так, а може, ні...
Якщо чесно, Михайло Григорович прилюдно і завжди намагався захищати Ротару, коли виникало питання її співу у Горькому в день похорону. Але коли б мене не було під час телефонної розмови Софії Іванівни Івасюк із Софією Ротару у ті хвилини, коли переповнені довколишні вулиці біля будинку композитора кам'яніли від болю, коли б я не бачила, як змінилося обличчя Михайла Григоровича від звістки про не-приїзд Ротару до Львова, я би пристала до думки про невинність співачки, її наївність і т. д. Але мені це зробити не вдасться ніколи. Бо що мали думати Івасюки про тих, хто у час їх несамовитого болю переходив на інший бік вулиці, не впізнаючи їх без окулярів, нібито зашнуровуючи черевики чи дивлячись на годинник?
Багаторічні німі страждання тричі укладали Михайла Григоровича з інфарктом. Але який він був твердий, відстоюючи честь сина! Від нього ніхто ніколи не почув і слова скарги чи відчаю. Його твердість і впертість, людська гідність були такими, що подеколи перепиняли подих. Батько знав, який у нього син - і він терпляче ніс свій хрест до самої смерті.
Коли Софія Іванівна невдовзі після похорону потрапила до тієї страшної чернівецької лікарні ми з Оксаною провідували її. Софія Іванівна сідала з нами на лавочку, про щось говорила, щось розпитувала, зверталася до нас «дівчатка», але вона була далеко, дуже далеко, вона віддалялася у лише їй видимий світ - і я зрозуміла, що більше не зможу відвідувати її. Дуже рідко я ще приходила до Івасюків додому. А далі - не змогла... Це було понад людське терпіння - дивитися на закам'янілого Михайла Григоровича і на тліючу Софію Іванівну. Але саме тоді й пізніше ми спілкувалися з Михайлом Григоровичем найбільше. В університеті, на письменницьких згодом зібраннях, разом виступали перед читацькими аудиторіями. Він не уникав людей. Але люди, я впевнена, не розуміли глибини його страждань. Хіба лише ті, що самі перейшли через подібне.
Тільки тепер розумію, свідком якої величі духу я була всі ті роки. Шкода, що вони припали на пік моєї юності і «безголів'я» серця, на побутове борсання і елементарне виживання. Мене багато років мучить думка, що я могла бути з Михайлом Григоровичем іншою, уважнішою, глибшою, співчутливішою. Бо коли мене мучила відсутність роботи, житла, незрозуміле (тепер зрозуміле!) затримування виходу книжки, родину Івасюків мучила втрата найдорожчого - на тлі брудних розмов провокаторів чи просто байдужих до чужого горя людей.
Певно, такі думки коли-не-коли навідують не тільки мене. Багато хто з нас, тих, що знали Івасюкову трагедію, були з ним не зовсім справедливі. Але Михайло Григорович був дуже добрим психологом - він умів розпізнавати людей: мав досвід...
...Недавно я перебирала весільні фотографії. Свої. Оксана була у мене в Розтоках у травні 1981. Ось вони всією групою на березі Черемоша, ось біля клубу. А ось весілля Оксанине. Літо -1982. У мене зберігається фото: я в танці з Михайлом Григоровичем. Його худе обличчя у тонких окулярах тоді випромінювало гордість і батьківську утіху. А поруч стоїть неймовірно задумана Софія Іванівна - і дивиться кудись у даль. Як йому було кружляти в танці, коли він знав усю Правду?! Ці фото із двох таких різних весіль - ніби подвійне дзеркальне відображення, нагадало мені події із точністю до навпаки - у мене на весіллі - біле, а потім траур, в Оксани - траур, а далі - біле.