Вирвані сторінки з автобіографії

Власія Матіоса, фундатора колгоспу, а тепер - бригадира колгоспної будівельної бригади, тиждень допитували про те ж: що знає, що бачив? Он і донька в сусідній камері про все призналася... Власій добре знав роботу сокирою. Але ж хто буде любити стукіт його сокири, коли сокира б'є по тім'ю ТИХ, на чиєму ґрунті він тепер будує колгосп? І хто буде любити ТИХ, хто дав йому в руки сокиру?

...1952 рік. На весь десятий клас - єдиний хлопець: Михайло Матіос (син Власія та Гафїі). У селі оголосили набір на Донбас у фабрично-заводські училища. Михайло самовільно втік у Вижницю, де зібралися новобранці.

Батько ще застав ешелон. Але забрати додому 17-річного сина не зміг - документи вже були оформлені. Іншого способу вирватися із безпаспортного українського села в середині XX століття - не існувало.

...Якоїсь ночі в середині п'ятдесятих у вікно Матіосів постукали. Господиня запитала: "Хто там?"

- "Це я, мамо... Михайло. Приїхав з Донбасу". Голос ніби Михайловий. Та хто знає. Удень стукають одні. Вночі - частенько ті самі, але вже в інших одежах. І треба бути не менш винахідливим, ніж над прірвою. "Мамо пустіть, це я, Михайло, ваш син," - просив голос "Посвіти сірником лице..." - заплакала мама, не довіряючи нічному гостеві. І лиш опісля відчинила двері. За той випадок сумління мучило бабцю до смерті: „Який час був, дитино! Сина в хату не пускала!"

...Дядько Михайло, 1935 року народження, з тих пір, як утік на Донбас, «доброї» юшки за життя спробував немало, але в село не повернувся. З Донбасу забрали в армію. Служив у війську в Москві. У Москві й залишився. Був у армійському ансамблі пісні і танцю солістом, дотепер має голос, що як заспіває "Ой, ви очі волошкові..." - на другий кінець села чути. Та не склалася сольна кар'єра: захворів на легені. А далі - шоферував у "Совтрансавто", Європу уздовж-упоперек об'їздив. Одного з колишніх радянських послів возив за кордоном. Отакий ось надійний гуцул.